У Києві зареєстрували петицію з пропозицією перейменувати станцію метро «Площа Українських Героїв» на «Площу Василя Стуса». Авторка ініціативи вважає, що нинішня назва не закріпилася в повсякденному мовленні киян, а сама станція в центрі столиці має отримати ім’я конкретного українського діяча. Питання перейменування знову відкрило ширшу дискусію про те, як Київ формує власну топоніміку під час війни, кого вшановує у міському просторі й чи достатньо помітними є українські культурні та політичні постаті в назвах ключових об’єктів столиці.
Станція «Площа Українських Героїв» раніше мала назву «Площа Льва Толстого». Її перейменування стало частиною процесу деколонізації міського простору після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Київ, як і багато інших українських міст, почав активніше прибирати з мапи назви, пов’язані з російською імперською та радянською культурною присутністю. Однак нова петиція показує, що сам факт відмови від старої назви не завжди закриває питання. Для частини містян важливо не лише прибрати імперський маркер, а й замінити його точним, сильним і впізнаваним українським іменем.
У тексті петиції зазначають, що з 52 станцій київського метро лише одна названа на честь видатного українця — станція «Тараса Шевченка». На думку авторки, така ситуація виглядає непропорційною для столиці незалежної України, особливо під час війни, коли питання символів, пам’яті й національної ідентичності набули особливої ваги. Вона вважає, що відсутність імен українських діячів у назвах станцій може підсилювати російський наратив про нібито брак в України власних героїв, хоча українська історія має достатньо постатей, які заслуговують на центральне місце в публічному просторі.
Василь Стус у петиції названий одним із символів боротьби за незалежність України. Поет, дисидент і правозахисник став уособленням морального спротиву радянській системі. Він заплатив за свої переконання свободою, здоров’ям і життям. Його біографія — це історія людини, яка не погодилася на мовчання, компроміс із неправдою та внутрішню капітуляцію перед репресивною державою. Саме тому ім’я Стуса сьогодні має не лише літературне, а й політичне, громадянське та етичне значення.
Пропозиція назвати станцію метро на честь Стуса є спробою перенести пам’ять про нього з підручників, меморіальних дошок і культурних подій у щоденний міський маршрут. Метро — один із наймасовіших публічних просторів Києва. Назву станції щодня чують тисячі людей: у вагонах, на схемах, у навігації, в розмовах, у повідомленнях про зустрічі. Саме тому назва метро має значно більший вплив, ніж може здатися на перший погляд. Вона стає частиною мови міста.
Авторка петиції стверджує, що назва «Площа Українських Героїв» не прижилася серед містян. За її словами, частина людей досі використовує стару назву «Льва Толстого», а інші скорочують нову до «УГ». Така ситуація справді демонструє одну з головних проблем узагальнених топонімів: вони можуть бути правильними за змістом, але незручними в живому мовленні. Назва станції має працювати не лише як ідеологічне формулювання, а й як повсякденне слово, яке люди легко вимовляють, запам’ятовують і використовують без внутрішнього спротиву.
Варіант «Стуса», на думку ініціаторки, звучить коротше та природніше для щоденного використання. У цьому аргументі є практична логіка. Міські назви живуть не в офіційних документах, а в реальному мовленні. Якщо назва коротка, чітка й пов’язана з конкретною постаттю, вона має більше шансів закріпитися. Саме тому назви на честь людей часто стають органічними частинами міської навігації: вони не лише позначають місце, а й постійно повертають у публічну пам’ять ім’я людини.
Окрема частина петиції стосується торішньої ідеї перейменувати на честь Стуса станцію «Академмістечко». Авторка виступає проти такого підходу й пояснює це символічною логікою міста. За її словами, радянська система часто відводила українським діячам периферію, тоді як центральні простори присвячувала імперським постатям. Саме тому, на її думку, ім’я Стуса має з’явитися не на околиці, а в центральній частині Києва. Це вже не просто питання зручності, а питання ієрархії пам’яті: хто має право бути в центрі міста — буквально і символічно.
Цей аргумент добре вписується в ширшу дискусію про деколонізацію. Йдеться не лише про механічну заміну російських назв українськими. Ідеться про зміну логіки простору. У колоніальній або імперській системі центр міста часто закріплювався за «великими» постатями імперської культури, тоді як локальна національна історія відсувалася на периферію. Перейменування центральних станцій, вулиць і площ на честь українських діячів є спробою виправити цю асиметрію.
Водночас назва «Площа Українських Героїв» також має свою логіку. Вона узагальнює пам’ять про багатьох людей, які боролися за Україну, і може сприйматися як ширший знак вдячності різним поколінням героїв — військовим, дисидентам, діячам культури, волонтерам, учасникам визвольних рухів. Проте саме узагальненість може бути її слабким місцем. Коли назва говорить про всіх одразу, вона іноді не дає конкретного образу, біографії й людської історії. А ім’я Стуса, навпаки, одразу викликає асоціацію з конкретною долею, текстами, судом, таборами, смертю й незламністю.
У петиції також нагадують, що в багатьох європейських містах станції метро називають на честь письменників, філософів і культурних діячів. Для європейської традиції це справді звична практика: міська навігація часто вшановує людей, які формували культуру, думку й політичну історію країни. У цьому сенсі поява станції імені Василя Стуса могла б показати, що Київ мислить себе не лише як адміністративну столицю, а й як місто пам’яті, культури та інтелектуального спротиву.
Під час війни топоніміка стала частиною політики національної безпеки. Назви вулиць, станцій, площ і скверів впливають на те, кого суспільство вважає своїми орієнтирами. Росія десятиліттями використовувала культуру як інструмент впливу, просуваючи уявлення про «спільний простір», «спільну історію» і нібито другорядність української культури. Саме тому українські міста сьогодні переглядають назви не як формальність, а як спосіб відновити власну оптику. Назва станції метро — це щоденне нагадування про те, чия історія є видимою.
Авторка окремо відповіла на можливу критику щодо витрат. Вона зазначила, що оформлення станції «Площа Українських Героїв» раніше створювали волонтерськими зусиллями, а в разі нового перейменування активісти також готові допомагати безкоштовно або організувати збір на матеріали. Це важливий аргумент, бо будь-яка ініціатива перейменування під час війни неминуче стикається з питанням: чи доречно витрачати кошти на назви, коли є потреби фронту, відновлення й соціальної підтримки. Прихильники таких змін відповідають, що символічна політика не обов’язково має бути дорогою, а її значення для ідентичності й пам’яті не можна зводити лише до кошторису.
Критики потенційного перейменування можуть наголошувати, що станція вже отримала нову назву, і нова зміна може створити плутанину. Це справді практичний ризик: містянам, навігаційним сервісам, транспорту, бізнесам і туристам потрібна стабільність у назвах. Однак прихильники петиції вважають, що краще виправити невдале рішення зараз, ніж роками підтримувати назву, яка не приживається. У міській топоніміці важливо не лише ухвалити політично правильне рішення, а й переконатися, що воно працює в реальному житті.
Питання про «Площу Стуса» може стати тестом для Києва на здатність вести складну розмову про пам’ять без формального підходу. Тут немає простого конфлікту між «за» і «проти» української ідентичності. Обидві назви — і «Площа Українських Героїв», і «Площа Василя Стуса» — перебувають в українському символічному полі. Дискусія полягає в іншому: що ефективніше для столиці — узагальнене вшанування багатьох героїв чи конкретне ім’я людини, яка стала моральним символом спротиву імперській системі.
Для Василя Стуса центральна станція метро могла б стати не просто знаком пошани, а частиною повернення його постаті в щоденне життя країни. Його тексти читають у школах і університетах, його біографію вивчають як приклад дисидентського спротиву, його ім’я давно стало символом української незламності. Але міська назва працює інакше: вона не потребує спеціального приводу, щоб нагадувати про людину. Вона звучить щодня.
Тепер доля ініціативи залежить від підтримки киян і подальшого розгляду петиції. Але незалежно від результату сама поява такого звернення показує, що суспільство продовжує осмислювати міський простір як частину боротьби за ідентичність. Київ після 2022 року вже не може залишатися містом, де імперські назви просто замінюють нейтральними формулами. Від нього очікують сміливіших рішень, які виводять українських діячів у центр — не тільки на мапі, а й у колективній свідомості.
Петиція про перейменування станції «Площа Українських Героїв» на «Площу Василя Стуса» нагадує: деколонізація — це не разова кампанія, а тривалий процес пошуку точних назв, символів і сенсів. Іноді для цього потрібно повернутися до вже ухвалених рішень і запитати, чи справді вони працюють для міста. Бо назва станції метро — це не лише напис на схемі. Це частина того, як столиця щодня розповідає сама собі, хто її герої.
