Депутати Полтавської міської ради ухвалили рішення про заборону публічного використання російськомовного культурного продукту на території громади. Нові правила пояснюють необхідністю захисту українського інформаційного простору від гібридних впливів держави-агресора, зміцнення національної ідентичності, а також збереження української культури, традицій та історичної пам’яті. У час повномасштабної війни такі рішення дедалі частіше стають не лише мовною політикою, а й частиною ширшої безпекової та культурної відповіді на російську агресію.
Рішення Полтавської міськради забороняє публічно використовувати російськомовні книги, музичні твори, фільми, театральні постановки, концертні програми, а також проводити російською мовою культурно-освітні чи розважальні заходи. Обмеження поширюватимуться на громадський транспорт, заклади культури, заклади громадського харчування, торговельні майданчики та інші публічні простори міста. Тобто йдеться не про приватне спілкування людей, а саме про публічну присутність російськомовного культурного продукту в середовищі громади.
Для Полтави це рішення має особливий символічний вимір. Місто пов’язане з українською літературою, історією, театром, просвітницькими традиціями та формуванням модерної української культури. Водночас, як і багато інших українських міст, Полтава тривалий час перебувала під сильним впливом русифікації — адміністративної, освітньої, культурної та медійної. Тому нинішня заборона є не лише реакцією на війну, а й спробою переосмислити, який культурний простір має бути нормою для української громади в умовах боротьби за власну державність.
Російськомовний культурний продукт в Україні давно не є нейтральною темою. До 2014 року, а особливо до повномасштабного вторгнення, російська музика, кіно, телепродукція, книжки й розважальні формати займали значну частину публічного простору. Це формувало залежність української аудиторії від російського культурного ринку, підтримувало присутність російських наративів і часто витісняло український продукт на периферію. Після початку російської агресії стало очевидно, що культура може бути не лише розвагою, а й інструментом впливу, легітимізації імперського простору та м’якої сили держави, яка веде війну проти України.
Саме тому формулювання про захист від гібридних впливів має практичний сенс. Російська агресія не обмежується ракетами, дронами чи окупацією територій. Вона супроводжується пропагандою, спробами розмивати українську ідентичність, нав’язувати уявлення про «спільний культурний простір», применшувати українську мову та представляти російську культуру як нібито універсальну або позаполітичну. У відповідь українські громади дедалі частіше намагаються прибрати російський культурний продукт із публічних місць, де він може сприйматися як ознака нормальності й прийнятності.
Важливо розрізняти приватну мовну поведінку і публічну культурну політику. Рішення Полтавської міськради стосується саме культурного продукту й організованих заходів у публічному просторі. Воно не означає заборону людям говорити тією чи іншою мовою в особистому житті. Йдеться про те, що в громадському транспорті, кафе, закладах культури, на торговельних майданчиках чи під час публічних подій місто не хоче відтворювати російський культурний фон. Це принципово інша площина — не побутова, а суспільна й символічна.
Схожі мораторії на російськомовний контент у публічних місцях уже запровадили в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Житомирі та інших містах України. Полтава фактично долучилася до загальноукраїнської тенденції, яка посилилася після 2022 року. У різних громадах такі рішення можуть відрізнятися формулюваннями, але їхня логіка подібна: створити умови, за яких українська мова й український культурний продукт матимуть пріоритет у публічному середовищі, а російський культурний вплив буде обмежений принаймні на рівні міської політики.
При цьому такі рішення міських рад не передбачають прямих штрафів. Місцева влада не має повноважень самостійно встановлювати адміністративну відповідальність за подібні порушення. Однак мораторії мають інший ефект: вони дають муніципальним службам і міським адміністраціям офіційну підставу діяти в межах своїх повноважень. Наприклад, муніципальна варта може проводити рейди й роз’яснювальну роботу, а мерії можуть прописувати мовні й культурні умови для роботи літніх майданчиків кафе, комунальних просторів або перевізників.
Найпомітнішим практичним наслідком таких рішень часто стає обмеження російської музики в маршрутках, кафе, магазинах і громадських просторах. Саме ці побутові ситуації найчастіше викликають конфлікти: для одних людей російська пісня в транспорті може здаватися «просто музикою», для інших — болісним нагадуванням про країну, яка вбиває українців. Під час війни публічний простір не може бути байдужим до таких сигналів. Те, що звучить у транспорті, закладах чи на вулиці, формує атмосферу міста і демонструє, чи поважає громада досвід військових, родин загиблих, переселенців і всіх, хто постраждав від агресії.
Критики подібних рішень іноді говорять про ризик надмірного регулювання культури або про складність визначення, що саме вважати російськомовним культурним продуктом. Це справді потребує уважного підходу, адже український культурний простір історично складний: частина українських авторів у різні періоди писала російською, частина творів має змішаний мовний контекст, а окремі культурні явища не завжди просто класифікувати. Однак у випадку публічного використання сучасного російськомовного контенту, особливо пов’язаного з російською індустрією розваг, позиція громад стає дедалі чіткішою: під час війни такий продукт не має домінувати в українських містах.
Для українського культурного ринку такі рішення можуть створити додатковий стимул. Якщо заклади, перевізники, організатори подій і торговельні майданчики відмовляються від російського контенту, їм потрібна якісна українська альтернатива. Це відкриває більше простору для українських музикантів, письменників, режисерів, театральних колективів, видавництв і освітніх проєктів. Заборона російського продукту не повинна залишати порожнечу — її має заповнювати українська культура в усій своїй різноманітності: сучасна, традиційна, експериментальна, популярна, регіональна, молодіжна.
Полтавське рішення також важливе в контексті історичної пам’яті. Російська імперська політика століттями намагалася представити українську культуру як другорядну або провінційну, обмежити українську мову в освіті, книгодрукуванні, адміністрації та публічному житті. Радянський період продовжив цю логіку в інших формах, а сучасна Росія використовує мову й культуру як аргумент для політичного втручання та виправдання агресії. Тому повернення українського культурного пріоритету в публічному просторі є не «символічною дрібницею», а частиною тривалого процесу деколонізації.
У практичному вимірі успіх нового рішення залежатиме від того, як його виконуватимуть. Якщо обмеження залишаться лише декларацією, вони матимуть переважно політичний ефект. Якщо ж місто поєднає контроль, роз’яснення, співпрацю з бізнесом і підтримку українського контенту, зміни можуть бути відчутними. Важливо, щоб підприємцям, перевізникам і організаторам подій пояснювали правила, а не лише погрожували перевірками. Не менш важливо, щоб громада бачила позитивну мету — не просто «заборонити російське», а зробити українське природною нормою міського простору.
Для Полтави це може стати поштовхом до ширших культурних рішень: підтримки місцевих митців, популяризації української музики в публічних місцях, проведення україномовних подій, розвитку бібліотек, книгарень, фестивалів, лекцій і молодіжних ініціатив. Заборона сама по собі не створює культурної політики, але може стати її частиною. Справжня мета полягає не в тому, щоб лише прибрати російськомовний продукт із публічного простору, а в тому, щоб українська культура звучала сильніше, якісніше й помітніше.
Під час війни питання мови й культури неминуче стають питаннями безпеки. Це не означає, що культура зводиться до політики, але означає, що публічний простір не може ігнорувати контекст агресії. Коли українські військові захищають країну від Росії, коли міста потерпають від обстрілів, а мільйони людей мають досвід втрат, присутність російського культурного продукту в маршрутці, кафе чи на міській сцені сприймається вже не так, як до війни. Полтавська міськрада своїм рішенням фактично зафіксувала цю зміну суспільної норми.
Водночас важливо, щоб реалізація мораторію не перетворилася на хаотичні конфлікти або вибіркове застосування. Місту потрібні чіткі правила, зрозумілі для бізнесу, закладів культури, перевізників і мешканців. Публічна комунікація має пояснювати, що саме заборонено, де діють обмеження, хто може реагувати на порушення і які інструменти має місцева влада. Тільки за таких умов рішення працюватиме як елемент культурної політики, а не як привід для ситуативних суперечок.
Полтава стала ще одним українським містом, яке офіційно обмежило російськомовний культурний продукт у публічному просторі. Це рішення відображає загальний рух українських громад до переосмислення власного культурного середовища після років залежності від російського ринку. Його значення полягає не лише в забороні окремих пісень, книжок чи заходів, а в утвердженні принципу: український публічний простір має працювати на українську ідентичність, пам’ять і стійкість.
