На Андріївському узвозі в Києві демонтували пам’ятник російському письменнику Михайлу Булгакову, який стояв біля Літературно-меморіального музею, розташованого в одному з найвпізнаваніших історичних просторів столиці. Про демонтаж повідомила журналістка «Суспільного» Катерина Некреча, оприлюднивши відео, на якому видно, як комунальні працівники вантажать пам’ятник у спеціальний транспорт. Для Києва це не просто чергове рішення у межах очищення міського простору від російських та радянських маркерів. Це епізод довгої дискусії про те, що саме має бути представлене в центрі столиці країни, яка веде війну проти Росії, і які символи продовжують формувати уявлення про українську історію.
Пам’ятник Булгакову багато років був частиною туристичного маршруту Подолом, але після початку повномасштабної війни його присутність у публічному просторі стала предметом дедалі гострішої критики. Андріївський узвіз для Києва має особливе значення: це не лише вулиця з музеями, галереями, театрами, старою забудовою та пам’ятками, а й символ міської культурної тяглості. Саме тому питання, кого і що місто вшановує на такій локації, вийшло далеко за межі літературознавчої суперечки. У випадку Булгакова йдеться не тільки про письменника, який народився в Києві, а про постать, навколо якої накопичилися питання про імперський погляд на Україну, ставлення до української державності та роль російської культури в політиці пам’яті.
У серпні 2022 року Національна спілка письменників України запропонувала закрити музей Булгакова. Натомість організація радила створити в цьому просторі музей композитора Олександра Кошиця — українського митця, диригента й популяризатора української музики у світі. Така ідея стала частиною ширшої розмови про те, що Київ має більше розповідати про власних діячів, а не залишатися майданчиком для культурного пантеону Російської імперії. Сам музей і пам’ятник біля нього у цій дискусії сприймалися не ізольовано, а як елементи одного символічного комплексу, що роками закріплював за Києвом образ міста, зручного для російського культурного міфу.
27 березня 2024 року експертна комісія Українського інституту національної пам’яті з питань визначення належності об’єктів до символіки російської імперської політики визнала всі об’єкти, присвячені Булгакову, символікою російської імперської політики. У центрі такого висновку була не лише біографія письменника, а й зміст його творчості та публічний образ, який десятиліттями використовувався для представлення Києва як частини російського культурного простору. Для міста це стало важливою правовою і політичною підставою для подальших рішень.
18 грудня 2025 року Київрада підтримала усунення з публічного простору столиці 15 об’єктів та окремих елементів, пов’язаних з історією та символікою Російської імперії і радянської політики. Серед них був і пам’ятник Булгакову. Це рішення вписується у процес деколонізації та декомунізації, який після 2022 року набув для України нового змісту. Якщо раніше такі кроки часто сприймалися як питання історичної справедливості або культурної політики, то в умовах війни вони стали частиною безпекової та ідентичнісної роботи держави й громад. Російська агресія показала, що імперські наративи не залишаються лише в книжках, табличках чи пам’ятниках: вони можуть ставати інструментом політичного виправдання насильства, окупації та заперечення української суб’єктності.
Демонтаж пам’ятника на Андріївському узвозі важливий не як акт стирання культури, а як зміна оптики. Україна не забороняє досліджувати Булгакова, читати його тексти чи говорити про складні сторінки історії Києва. Однак публічне вшанування — це інший рівень ставлення. Пам’ятник у міському просторі не просто нагадує про людину, а надає їй символічну честь від імені громади. У випадку столиці держави, що протистоїть російській агресії, така честь не може існувати поза контекстом війни, колоніальної політики та багаторічного витіснення українських імен з власного культурного простору.
Особливо показово, що дискусія навколо Булгакова тривала саме в Києві — місті, яке Росія століттями намагалася привласнити через історію, мову, архітектуру, літературу й церковну спадщину. Російський культурний канон часто використовував Київ як декорацію для власних імперських сюжетів, тоді як українські діячі, пов’язані з містом, залишалися в тіні. Саме тому пропозиція говорити на цьому місці про Олександра Кошиця має не лише музейне, а й політичне значення: він був одним із тих, хто відкривав світові українську музику й доводив, що Україна має самостійну культуру, а не є периферією чужої імперії.
Демонтаж не завершує питання майбутнього музею Булгакова. Навпаки, він робить його ще актуальнішим. Якщо музей продовжить існувати, перед ним постане потреба повністю переосмислити експозицію: не як місце безумовного поклоніння письменнику, а як простір критичного осмислення імперського міфу про Київ. Якщо ж громада й місто оберуть іншу концепцію, це може стати шансом повернути в центр уваги українські імена, які довго поступалися місцем російським культурним символам. У будь-якому разі після демонтажу пам’ятника попередня модель уже не виглядає можливою.
Історичний центр Києва не є застиглим музеєм під відкритим небом. Він змінюється разом із суспільством, а війна лише пришвидшила процеси, які назрівали десятиліттями. Демонтаж пам’ятника Булгакову на Андріївському узвозі став одним із помітних жестів цієї зміни. Він показує, що деколонізація — це не лише перейменування вулиць чи зняття окремих скульптур, а перегляд самої логіки міської пам’яті. Київ дедалі чіткіше формує власний простір не як додаток до російської історії, а як столиця незалежної України, яка має право на своїх героїв, свої травми, свої символи й власний голос.
