23-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA оголосив переможців. Цьогорічні нагороди знову показали, що документалістика в Україні та світі дедалі частіше працює не лише як мистецтво спостереження, а як інструмент пам’яті, свідчення й суспільної розмови про травму, насильство, війну, відповідальність і право людини на гідність. Для України такий фестиваль має особливе значення, адже під час повномасштабної війни документальне кіно стало способом фіксувати події, які вже зараз формують історію країни.
Головний приз конкурсу Docu/Україна отримала стрічка «Не питай мене, чи я вбивала» режисерки Олени Максьом. Це фільм про досвід військовослужбовиці в українській армії, знятий із позиції людини, яка не просто спостерігає війну збоку, а проходить її зсередини. Журі відзначило роботу за радикальну авторську чесність, тонкість спостереження та документальну майстерність. У цій оцінці важливо все: і довіра до особистого досвіду, і відмова від прикрашання війни, і здатність говорити про армію не мовою плакату, а мовою живої людини.
Перемога фільму Олени Максьом є показовою для нинішнього українського документального кіно. Війна створила величезний масив свідчень, але не кожне свідчення автоматично стає мистецтвом. Документальний фільм потребує не лише доступу до реальності, а й авторського погляду, етичної дистанції, монтажної точності та внутрішньої чесності. «Не питай мене, чи я вбивала» важливий саме тим, що ставить складні питання про військовий досвід, психологічну межу, ціну служби та те, як війна змінює людину, яка ще вчора могла мати зовсім інше життя.
Спеціальну відзнаку конкурсу Docu/Україна отримав фільм «Де все зникає» режисера Олександра Ткаченка. Стрічка розповідає про кінооператора та військовослужбовця Дмитра Докунова і про те, як війна змінила його життя. Журі назвало фільм потужним свідченням людської ціни війни. Ця тема сьогодні є однією з центральних для української культури: війна не лише забирає життя, а й змінює професії, родини, пам’ять, тіло, мову, уявлення про майбутнє. Документалістика фіксує ці зміни тоді, коли суспільство ще не встигло їх осмислити.
У міжнародному конкурсі Docu/Світ головний приз отримала стрічка «Зелене світло» австрійського режисера Павела Кузуйока. Журі відзначило фільм за чутливість, ясність висловлювання та високу кінематографічну майстерність. Стрічка розповідає про психіатра, який супроводжує людей, що вирішили скористатися евтаназією. Це одна з тих тем, де документальне кіно працює на межі медицини, етики, права, особистої свободи та суспільного страху. Фільм ставить питання про те, хто має право визначати межу страждання, як суспільство говорить про смерть і чи може співчуття бути частиною правового рішення.
Спеціальну відзнаку конкурсу Docu/Світ отримав фільм «Майлін» режисерки Марії Сільвії Естеве. Журі відзначило стрічку за сильне авторське висловлювання про насильство щодо жінок і поєднання архівних кадрів, судових засідань, інтерв’ю та відеоартових візуалізацій. Такі роботи важливі тим, що не дають темі насильства залишатися лише статистикою або кримінальною хронікою. Вони повертають голос жертвам, показують роботу пам’яті й судової системи, а також нагадують, що боротьба за права людини часто починається з права бути почутою.
У конкурсі Docu/Коротко головний приз здобула стрічка «Педро Томас пояснює світ» режисера Корнеліюса Стучкуса. Журі відзначило її за здатність через прості спостереження відкривати новий погляд на світ, поетичність, кінематографічну витонченість і силу авторського бачення. Короткий метр у документалістиці часто має особливу силу: він не намагається охопити все, а концентрується на одному жесті, людині, ситуації або спостереженні. Саме завдяки цій точності короткі фільми можуть говорити про великі теми без зайвого пафосу.
Спеціальну відзнаку конкурсу Docu/Коротко отримав український фільм «Сиквела» Алли Мітюкової. Стрічка розповідає про військового, який після втрати кінцівки повертається до цивільного життя. Журі відзначило її за чесність, емоційну силу та уважний погляд на процес повернення до життя після війни. Для України ця тема буде актуальною ще багато років. Тисячі військових і цивільних проходять через поранення, ампутації, реабілітацію, зміну тіла й нову соціальну реальність. Документальне кіно може допомогти суспільству побачити не лише героїзм, а й довгу щоденну роботу повернення.
У конкурсі Rights Now! головний приз отримав фільм «Обіцянка» нідерландського режисера Даана Велдхейзена. Журі назвало стрічку людяною та водночас політичною, а також відзначило її глибокий погляд на складні суспільні процеси. Сама назва секції нагадує, що права людини — це не абстрактна тема для міжнародних документів, а питання реальних життів, рішень, помилок і боротьби. Фільми цієї програми важливі тим, що показують: правозахисне кіно може бути не лише викривальним, а й тонким, складним, емоційним і художньо переконливим.
Спеціальну відзнаку секції Rights Now! отримав фільм «Якби голуби перетворилися на золото» Пепи Лубояцкі. Журі наголосило, що ця стрічка переконливо демонструє: кіно про права людини може бути не лише важливим за змістом, а й сміливим у формі. Це принципово для сучасної документалістики. Тема прав людини іноді ризикує перетворитися на прямолінійне повідомлення або соціальну кампанію, але сильне кіно працює інакше. Воно шукає форму, яка дозволяє глядачеві не просто погодитися з тезою, а пережити досвід, побачити суперечності й відчути особисту відповідальність.
Премію імені Андрія Матросова, яку вручають на честь продюсера фестивалю, що загинув в автокатастрофі у 2010 році, отримав фільм «Мир для Ніни» Жанни Довгич. Стрічку відзначили за вшанування пам’яті перших героїв російсько-української війни та розповідь про тривалу боротьбу за справедливість. Ця нагорода має особливий емоційний вимір, бо пов’язує пам’ять фестивалю про власну втрату з пам’яттю країни про людей, які стали частиною війни ще до повномасштабного вторгнення. Для України важливо не втрачати цю хронологію: війна почалася не у 2022 році, а значно раніше.
Премію пам’яті Віктора Ониська за найкращий монтаж українського документального фільму отримали режисерки монтажу Світлана Залога та Олена Максьом за стрічку «Не питай мене, чи я вбивала». Віктор Онисько був режисером монтажу, який загинув на війні, тому ця премія поєднує професійну оцінку кінематографічної роботи з пам’яттю про людину, яка стала на захист країни. Журі відзначило авторську щирість, майстерну драматургію та чутливий монтаж. У документальному кіно монтаж має вирішальне значення: саме він перетворює фрагменти реальності на висловлювання.
Те, що «Не питай мене, чи я вбивала» отримала одразу кілька важливих відзнак, показує центральність теми військового досвіду в сучасній українській документалістиці. Але ця центральність не означає одноманітності. Навпаки, українські фільми дедалі частіше говорять про війну через різні оптики: досвід військовослужбовиці, життя оператора на фронті, повернення пораненого до цивільного життя, боротьбу родин за справедливість, пам’ять про перших загиблих. Разом ці історії створюють складну мозаїку війни, у якій немає одного голосу, одного героя чи одного способу говорити про втрату.
Docudays UA залишається одним із ключових майданчиків, де українське суспільство може бачити себе не через новинну стрічку, а через довше, уважніше й глибше спостереження. Новини фіксують факт, але документальне кіно часто показує наслідки факту для людини. Воно дає простір тиші, паузи, сумніву, суперечності й болю. Саме тому фестиваль про права людини в умовах війни має особливу вагу: він не дозволяє звести людину до статистики, а війну — лише до карти бойових дій.
Цьогорічні переможці також демонструють, що Docudays UA не замикається лише на українській тематиці, хоча війна неминуче є в центрі уваги української аудиторії. У програмі звучать питання евтаназії, насильства щодо жінок, суспільних процесів, пам’яті, свободи й людської гідності. Це важливо, бо права людини не існують окремими темами. Вони перетинаються: війна пов’язана з правом на життя, насильство — з правом на безпеку, евтаназія — з правом на автономію, судові процеси — з правом на справедливість, а документальне кіно — з правом суспільства знати й пам’ятати.
Для української культури ці нагороди є ще одним підтвердженням зрілості документального кіно. Воно не лише реагує на травму, а й шукає мову, якою можна говорити про неї без спрощення. Це особливо важливо під час війни, коли суспільство природно потребує сильних образів, героїчних історій і зрозумілих відповідей. Документалістика ж часто працює в іншому напрямку: вона показує складність, залишає місце для запитань і змушує дивитися на досвід людини уважніше. Саме в цьому її сила.
У підсумку переможці 23-го Docudays UA показали, що документальне кіно сьогодні є одним із найважливіших способів розмови про Україну і світ. Українські стрічки фіксують війну не як абстрактну подію, а як досвід конкретних людей, тіл, родин і професій. Міжнародні фільми розширюють цю розмову до універсальних тем гідності, вибору, насильства й справедливості. Разом вони створюють простір, де кіно не віддаляє від реальності, а навпаки змушує побачити її уважніше. Саме тому Docudays UA залишається не просто фестивалем, а важливою суспільною інституцією воєнного часу.
