На сайті Київради зареєстрували петицію з вимогою звільнити Марину Соловйову з посади директорки Департаменту охорони культурної спадщини КМДА. Це вже третя подібна ініціатива: дві попередні петиції набирали необхідну кількість голосів, однак київська влада їх відхиляла. Нова петиція знову повертає у публічний простір питання, яке давно стало одним із найболючіших для столиці: чи здатна міська система охорони спадщини реально захищати історичні будівлі, а не лише реагувати після скандалів, руйнувань і пожеж.
Автор петиції Анатолій Погорілий заявляє, що Марина Соловйова закрила доступ громадськості та преси до засідань Департаменту. На його думку, це порушує принципи публічності та прозорості ухвалення управлінських рішень. Для сфери охорони культурної спадщини це особливо важливо, адже рішення департаменту можуть визначати долю історичних будинків, садиб, фасадів, цінної забудови та цілих міських кварталів. Якщо такі рішення ухвалюються без відкритого обговорення, суспільна довіра до них неминуче знижується.
Київ має складну історію відносин між забудовою і спадщиною. У столиці одночасно існують величезний тиск ринку нерухомості, висока вартість землі, дефіцит якісного міського планування і велика кількість старих будівель, які роками не отримують належного статусу або догляду. У такій ситуації Департамент охорони культурної спадщини мав би бути одним із ключових запобіжників. Його роль — не просто вести переліки пам’яток, а вчасно реагувати на загрози, ініціювати захист цінних об’єктів, контролювати власників, зупиняти незаконні роботи й пояснювати громаді, чому ухвалюються ті чи інші рішення.
У тексті петиції стверджується, що після переходу до закритого формату Департамент почав ухвалювати рішення, які, на думку автора, суперечать самій меті його роботи. Серед прикладів він називає виключення з переліку пам’яток Будинку Правікова 1880 року для реалізації проєкту забудови, а також погодження руйнування найстарішого кафе на Андріївському узвозі «Світлиця». Такі приклади мають сильний суспільний резонанс, бо вони стосуються не абстрактних юридичних процедур, а конкретних об’єктів, які формують історичне обличчя міста.
Андріївський узвіз, садиби ХІХ століття, старі кафе, прибуткові будинки, дерев’яна забудова, модерністські об’єкти й історичні квартали — усе це частини Києва, які не можна вимірювати лише комерційною доцільністю. Їхня цінність полягає не тільки у віці чи архітектурних деталях. Вони створюють тяглість міської пам’яті. Коли такі об’єкти зникають, місто втрачає не просто будівлю, а фрагмент власної біографії. Новий будинок може бути дорожчим, більшим і сучаснішим, але він не замінює історичного шару, який формувався десятиліттями.
Автор петиції також стверджує, що Департамент систематично не вживає заходів для внесення історичних будівель до пам’яткоохоронних переліків. Це одна з центральних проблем охорони спадщини у Києві. Багато цінних об’єктів залишаються вразливими саме тому, що не мають достатнього формального захисту. Поки будівля не внесена до відповідного переліку або не має охоронного статусу, її значно легше перебудувати, довести до аварійного стану, пошкодити або знести. У результаті місто часто опиняється в ситуації, коли активісти вже б’ють на сполох, а офіційні механізми ще не спрацювали.
За словами автора, лише за минулий рік Київська міська прокуратура подала понад 10 позовів щодо бездіяльності Департаменту в питаннях охорони пам’яток та цінної історичної забудови. Якщо такі претензії підтверджуються документально, це свідчить не про окремий конфлікт, а про системний розрив між очікуваннями суспільства, позицією правоохоронних органів і роботою профільної міської структури. У сфері спадщини бездіяльність часто має такі самі наслідки, як і пряме рішення про руйнування: будівля руйнується, власник виграє час, громада втрачає шанс на захист.
У петиції також згадують садибу Зеленських 1890 року, садибу Мурашка та садибу Терещенків. Автор зазначає, що садибу Зеленських досі не відновили, садиба Мурашка руйнується, а роботи зі збереження садиби Терещенків не розпочали. Ці об’єкти вже стали символами того, як складно Києву захищати власну історичну забудову. Навколо них виникали суспільні кампанії, медійна увага, вимоги активістів і обіцянки влади. Однак для збереження спадщини недостатньо лише реакції на резонанс. Потрібні юридичні рішення, фінансування, контроль, відповідальність власників і постійний моніторинг стану будівель.
Окремо в петиції йдеться, що Департамент досі не опрацював проєкт рішення Київради щодо захисту будівель, старших за 100 років. Така ініціатива могла б стати важливим запобіжником, адже багато історичних споруд не мають офіційного статусу пам’ятки, але становлять цінність як частина міського середовища. Вік будівлі сам по собі не завжди означає високу архітектурну якість, але він точно є підставою для уважної перевірки перед будь-яким знесенням або радикальною реконструкцією. Для міста, яке щороку втрачає стару забудову, такий фільтр міг би бути мінімальним рівнем захисту.
Автор також стверджує, що за минулий рік Департамент не подав жодного позову до суду щодо повернення пам’яток від недобросовісних власників. Це ще один важливий аспект. Охорона спадщини не завершується на наданні статусу. Якщо власник пам’ятки не доглядає за нею, доводить до руйнування або використовує занедбання як спосіб підготувати майбутнє будівництво, місто повинно мати інструменти впливу. Інакше охоронний статус перетворюється на формальність, а недобросовісні власники можуть чекати, поки час і погода зроблять за них роботу демонтажної техніки.
Вимоги петиції охоплюють не лише персональне питання звільнення Марини Соловйової. Автор просить зробити засідання Департаменту відкритими, провести незалежний аудит його попередньої діяльності та призначити нового керівника через публічний конкурс. Саме ця частина є ключовою для системної дискусії. Якщо проблема полягає лише в одній посадовій особі, зміна керівника може дати швидкий ефект. Але якщо йдеться про слабкі процедури, закритість, залежність від політичних рішень і відсутність дієвих механізмів контролю, то одного кадрового рішення буде недостатньо.
Відкритість засідань могла б зменшити напругу між Департаментом, активістами, журналістами й громадою. Коли рішення ухвалюються публічно, з аргументами, протоколами, позиціями експертів і можливістю спостереження, навіть непопулярні висновки легше перевірити. Закритість, навпаки, створює простір для підозр: чиї інтереси врахували, які документи розглядали, хто голосував, які ризики обговорювали, чи була альтернативна позиція. У сфері, де кожне рішення може коштувати місту історичної будівлі, прозорість не є додатковою опцією — це базова умова довіри.
Незалежний аудит діяльності Департаменту також міг би дати відповіді, яких бракує в публічній дискусії. Скільки об’єктів отримали статус? Скільки заявок залишаються без розгляду? Скільки приписів видано власникам? Скільки судових позовів подано? Скільки аварійних пам’яток перебувають під контролем? Які рішення сприяли збереженню, а які викликали критику? Без такої аналітики розмова часто зводиться до окремих скандалів. А місту потрібна повна картина роботи органу, який відповідає за спадщину.
Публічний конкурс на посаду нового керівника, якого вимагає петиція, також є логічною частиною прозорої реформи. Керівник такого департаменту має бути не лише адміністратором, а й людиною з довірою професійної спільноти, розумінням пам’яткоохоронного законодавства, здатністю протистояти тиску забудовників і готовністю працювати з громадськістю. У Києві ця посада не може бути технічною. Вона напряму пов’язана з питанням, яким місто буде через 10, 20 чи 50 років.
У петиції також просять розробити правила охорони культурної спадщини Києва та надати додатковий охоронний статус цінній історичній забудові. Це, можливо, найважливіший стратегічний пункт. Києву потрібна не лише реакція на кожен окремий конфлікт, а зрозуміла система правил: що вважається цінною історичною забудовою, як її обліковують, хто відповідає за моніторинг, які обмеження діють для власників, як місто запобігає знесенню, що відбувається у випадку пожежі, руйнування або незаконних робіт. Без таких правил столиця й надалі житиме в режимі постійного гасіння криз.
Нова петиція щодо Марини Соловйової показує, що конфлікт між громадою й міською владою у сфері спадщини не зникає. Навпаки, кожне нове руйнування, кожна пожежа, кожне рішення про виключення з переліку або погодження робіт лише посилює недовіру. Для Київради й КМДА ця ситуація є тестом. Вони можуть знову відхилити петицію формально, як це вже було з попередніми зверненнями. А можуть використати її як привід для реальної розмови про реформу Департаменту, відкритість процедур і захист історичного міста.
У підсумку питання стоїть ширше, ніж одна посада. Київ має вирішити, чи справді він хоче зберігати свою культурну спадщину, чи й надалі дозволятиме їй зникати під тиском забудови, байдужості й бюрократичної непрозорості. Петиція з вимогою звільнення директорки Департаменту є симптомом глибшої проблеми: громадяни не бачать достатнього захисту історичних будівель і не довіряють закритим рішенням. Якщо місто не змінить підхід, кожна наступна втрачена садиба лише посилюватиме вимогу не косметичних, а системних рішень.
