Міністр культури Італії Алессандро Джулі заявив, що головним «переможцем» цьогорічної Венеційської бієнале став Владімір Путін. Його слова стали однією з найжорсткіших політичних оцінок скандалу навколо повернення Росії на один із найважливіших мистецьких майданчиків світу. Джулі раніше неодноразово виступав проти участі Росії у виставці, а тепер прямо заявив: якщо російський павільйон відкрився попри війну проти України, протести митців, критику політиків і погрози Євросоюзу заморозити фінансування, то це означає перемогу не культури, а російської державної пропаганди.
Скандал навколо російського павільйону показав, що під час великої війни навіть мистецькі інституції не можуть існувати поза політикою. Венеційська бієнале традиційно позиціонує себе як простір свободи, діалогу, експерименту й міжнародного культурного обміну. Але коли в цьому просторі з’являється держава, яка веде загарбницьку війну, атакує українські міста, руйнує культурну спадщину й переслідує власних антивоєнних митців, питання участі вже не може зводитися лише до формальної процедури. У такій ситуації павільйон стає не просто виставковим приміщенням, а символом присутності режиму в європейському культурному полі.
Алессандро Джулі наголосив, що російський павільйон навряд чи став простором для справжньої критики режиму. Його аргумент важливий: митці з демократичних країн можуть відкрито виступати проти своїх урядів, критикувати війну, порушення міжнародного права чи дії політичних лідерів. У випадку Росії така свобода фактично знищена репресіями, цензурою й кримінальним переслідуванням незгодних. Тому участь російського павільйону без виразної антивоєнної позиції неминуче виглядає не як жест культурного діалогу, а як нормалізація держави-агресора.
Повернення Росії на бієнале викликало хвилю протестів серед художників, активістів і політиків. Частина учасників вимагала виключити країну з програми, адже її присутність поруч із іншими національними павільйонами створює враження звичайної міжнародної участі, ніби після 2022 року нічого принципово не змінилося. Для України та її союзників така «нормальність» є небезпечною. Росія роками використовує культуру як інструмент м’якої сили: через виставки, фестивалі, концерти, літературу й академічні контакти вона намагається показати себе частиною європейської цивілізації, водночас ведучи війну проти сусідньої держави.
Через скандал Євросоюз навіть погрожував заморозити грант для бієнале на два мільйони євро. Це стало показовим сигналом: питання російської участі в культурних подіях уже не є внутрішньою справою організаторів. Воно має політичні, репутаційні й фінансові наслідки. Якщо європейські інституції декларують підтримку України та засуджують російську агресію, вони не можуть ігнорувати ситуації, коли великі культурні майданчики фактично відкривають двері для держави, керівництво якої обвинувачується у воєнних злочинах.
Попри тиск, організатори Венеційської бієнале відмовилися усунути російський павільйон від участі. Вони пояснили це тим, що Росія офіційно визнається державою в Італії, а власники постійних павільйонів у садах Джардіні мають право брати участь у програмі після формального повідомлення організаторів. Формально ця позиція спирається на правила. Але саме вона й стала причиною критики, бо показала межі бюрократичного мислення в умовах війни. Коли інституція ховається за процедурою, вона може виглядати нейтральною, але на практиці така нейтральність працює на користь сильнішого й агресивнішого гравця.
Для України цей скандал має особливе значення. Росія не просто воює проти української держави. Вона атакує українську культуру, мову, музеї, бібліотеки, театри, пам’ятки, архіви й саму ідею української ідентичності. На окупованих територіях російська влада переписує освітні програми, вилучає українські книжки, переслідує діячів культури й нав’язує власну історичну версію. У такому контексті участь Росії у великій європейській мистецькій події не може бути «просто мистецтвом». Вона стає частиною боротьби за право на видимість і легітимність.
Під час відкриття виставки біля російського павільйону відбулися акції протесту за участі Pussy Riot та FEMEN. Ці дії стали прямою відповіддю на спробу подати російську присутність як звичайну культурну подію. Протестувальники нагадали, що за фасадом павільйону стоїть країна, яка веде війну, а за словами про мистецтво — реальність репресій, убивств, депортацій і руйнувань. Сам факт, що протест відбувся саме біля павільйону, показав: російська участь не може бути безконфліктною, доки триває агресія проти України.
Окремим драматичним епізодом стала ситуація з журі бієнале. Напередодні відкриття воно заявило, що не розглядатиме для нагород країни, чиї політичні лідери обвинувачуються Міжнародним кримінальним судом у злочинах проти людяності або воєнних злочинах. Це рішення передусім стосувалося Росії та Ізраїлю. Та менш ніж за тиждень усі п’ятеро членів журі несподівано подали у відставку без пояснення причин. Після цього організатори відмовилися від традиційних «Золотих левів» і змінили систему нагородження. Для інституції з такою історією це стало серйозним репутаційним ударом.
Відмова від традиційних нагород показала, наскільки глибокою стала криза. Бієнале не просто пережила дискусію навколо одного павільйону. Вона опинилася в ситуації, коли політичний конфлікт зламав звичну систему оцінювання мистецтва. Це свідчить про те, що старі правила міжнародних культурних подій більше не працюють автоматично. Світ, у якому можна було запрошувати всіх і говорити про «діалог понад політикою», закінчився там, де одні учасники мають свободу висловлювання, а інші представляють країни, що ведуть війни або репресують незгодних.
Джулі також розкритикував президента бієнале П’єтранджело Буттафуоко, заявивши, що той «зробив послугу державі, яка веде війну». Ця фраза дуже точно передає головний аргумент критиків: проблема не в тому, що мистецтво має бути підконтрольним політикам, а в тому, що авторитарні режими активно використовують культурні майданчики для власної легітимації. Якщо інституція не враховує цього, вона може стати не простором свободи, а інструментом чужої пропаганди.
У випадку Росії це особливо очевидно. Кремль давно використовує культуру як частину зовнішньої політики. Балет, класична музика, література, музеї, павільйони, виставки й фестивалі часто подаються як доказ «великої російської культури», яка нібито має існувати окремо від політики. Але після вторгнення в Україну це розділення стало морально проблематичним. Культура не винна сама по собі, але державне представництво культури під час війни не є нейтральним. Національний павільйон — це не приватна виставка окремого художника. Це символ державної присутності.
Для України важливо, щоб такі дискусії не зводилися до питання цензури. Йдеться не про заборону всього російського мистецтва, а про відповідальність великих інституцій за те, кого і в якому статусі вони представляють. Є різниця між підтримкою російських антивоєнних митців, які ризикують свободою або життям, і відкриттям офіційного павільйону держави, що веде агресивну війну. Саме цю різницю часто намагаються стерти прихильники «культурного нейтралітету».
Скандал на Венеційській бієнале показав, що Європа досі шукає відповідь на питання, як поводитися з культурою держави-агресора. Одні наполягають на відкритості й автономії мистецтва, інші наголошують, що відкритість без моральних меж перетворюється на слабкість. Для України ця дилема не абстрактна. Поки європейські інституції дискутують про правила участі, українські міста щодня живуть під загрозою атак, а українські митці працюють у країні, де війна визначає не лише теми творчості, а й умови фізичного виживання.
Саме тому заява Алессандро Джулі прозвучала так гостро. Вона визнала те, що багато українців говорять від початку великої війни: російська присутність на престижних міжнародних майданчиках не є невинною. Вона допомагає Кремлю демонструвати, що ізоляція неповна, що Європа все одно залишає двері відчиненими, що культура може стати обхідним шляхом для політичної нормалізації. Якщо це відбувається на бієнале, яка має величезний символічний капітал, наслідки виходять далеко за межі мистецького світу.
У підсумку скандал довкола російського павільйону став не лише проблемою Венеційської бієнале, а й тестом для всієї європейської культурної політики. Чи здатні інституції відрізняти свободу мистецтва від державної легітимації агресора? Чи можуть правила бути гнучкими там, де формальна рівність створює моральну несправедливість? Чи готова Європа захищати Україну не лише зброєю й санкціями, а й послідовністю у сфері культури? Поки відповіді залишаються непевними, слова Джулі про перемогу Путіна звучать як жорстке попередження: у війні символів поступки теж мають ціну.
