Північний апеляційний господарський суд відхилив апеляційну скаргу Київської міської прокуратури щодо повернення в державну власність земельної ділянки під історичними будівлями на Подолі. Про це повідомив пам’яткоохоронець Дмитро Перов. За його словами, колегія суддів під головуванням Кароліни Тарасенко скасувала арешт ділянок, де розташовані садиба Іосифа Носача 1899 року та будівля колишньої поліцейської дільниці 1902 року. Це рішення може мати серйозні наслідки для історичного середовища Подолу, адже фактично відкриває шлях до подальших дій забудовника, включно з демонтажем залишків старої забудови й реалізацією проєкту торговельно-розважального центру.
Ідеться про одну з тих ситуацій, у яких юридичне рішення щодо землі напряму впливає на долю міської пам’яті. Поділ — не просто район із високою вартістю ділянок і великим інтересом девелоперів. Це один із найстаріших історичних просторів Києва, де кожна збережена будівля, двір, флігель або промисловий слід є частиною складної міської тканини. Саме тому конфлікти навколо таких адрес майже ніколи не є лише майновими. Вони стосуються питання, чи здатне місто захищати свою історичну ідентичність у ситуації, коли земельна цінність часто переважає культурну.
За інформацією Дмитра Перова, скасування арешту стосується ділянок, пов’язаних із садибою Іосифа Носача 1899 року та поліцейською дільницею 1902 року. Обидва об’єкти представляють важливий шар забудови кінця XIX — початку XX століття, коли Поділ активно змінювався як торговий, ремісничий, адміністративний і житловий район. Такі будівлі не завжди мають вигляд парадних пам’яток, але саме вони формують справжній масштаб історичного міста. Без них Поділ ризикує перетворитися на набір окремих «відреставрованих» фасадів серед нової комерційної забудови, втративши живу історичну логіку вулиць.
Кримінальне провадження та звернення прокурорів до суду були пов’язані з діями забудовника на цих локаціях протягом останніх років. Зокрема, у лютому 2022 року ТОВ «Дніпро-2002» демонтувало будівлю поліцейської дільниці в Цимлянському провулку, 3. Тоді ж було розібрано сусідній флігель на вулиці Кирилівській, 13-Д. Уже у 2025 році на Кирилівській, 13-Є та 13-Г почали розбирати флігелі садиби Носача 1899 року. За повідомленням активіста, ці роботи призвели до пошкодження культурного шару пам’ятки археології. Саме ця послідовність подій пояснює, чому зняття арешту викликає занепокоєння в пам’яткоохоронної спільноти.
Особливо тривожним є те, що мова йде не лише про окремі стіни або старі господарські споруди, а про територію з культурним шаром. Для Києва археологічний контекст має величезне значення, адже Поділ зберігає свідчення різних історичних періодів — від давньоруського міста до забудови модерної доби. Пошкодження культурного шару означає втрату інформації, яку неможливо відновити після будівельних робіт. Археологія не терпить грубого втручання: якщо шар зруйновано без дослідження, місто втрачає не лише матеріальні залишки, а й знання про власне минуле.
Рішення суду створює небезпечний сигнал для інших подібних конфліктів у столиці. Якщо ділянки з історичною забудовою та археологічною цінністю можуть швидко вийти з-під арешту, а забудовник отримує простір для подальших дій, це послаблює превентивний захист спадщини. У Києві вже неодноразово траплялися ситуації, коли історичні будівлі руйнували поступово: спершу їх доводили до аварійного стану, потім демонтували окремі частини, знімали дахи, розбирали флігелі або пояснювали роботи «протиаварійними заходами». Коли ж суспільство реагувало, об’єкт уже був частково втрачений.
У цій справі особливо важливо встановити, які саме права має забудовник, які обмеження діють на ділянках, чи були погоджені роботи, хто контролював їхнє виконання і яким чином місто планує запобігти подальшому руйнуванню. Якщо на території справді планується будівництво ТРЦ, постає окреме питання про відповідність такого проєкту історичному середовищу Подолу. Торговельно-розважальний центр може бути економічно привабливим для інвестора, але для міста його ціна може виявитися значно вищою, якщо заради нього буде втрачено автентичну забудову й археологічний шар.
Ситуація також порушує питання про ефективність роботи міських і державних інституцій у сфері охорони культурної спадщини. Прокуратура намагалася оскаржити ситуацію та повернути земельну ділянку в державну власність, але апеляційний суд скаргу відхилив. Для громадськості це означає, що юридична боротьба за об’єкт ускладнюється. Водночас навіть після такого рішення відповідальні органи не можуть самоусунутися. Має бути чітко пояснено, які подальші кроки можливі, чи планується касаційне оскарження, які обмеження лишаються чинними, і хто відповідатиме за охорону залишків історичних будівель.
Проблема Подолу полягає ще й у тому, що район перебуває під постійним девелоперським тиском. Його історична забудова часто розглядається не як цінність, а як перешкода для нових комерційних площ. Такий підхід є небезпечним для міста, бо руйнує не лише окремі пам’ятки, а й саму атмосферу району. Поділ цінний не тільки храмами, Контрактовою площею чи відомими туристичними маршрутами. Його сила — у щільності історичних нашарувань, у двориках, невеликих будинках, старих фасадах, промислових залишках, адміністративних спорудах і масштабі вулиць. Якщо цей масштаб замінювати великими комерційними об’єктами, район втрачає власну логіку.
Для Києва питання історичної забудови особливо болюче під час війни. Росія знищує українські міста, музеї, театри, архіви, житлові квартали й пам’ятки. На цьому тлі внутрішні втрати спадщини через забудовні конфлікти сприймаються ще гостріше. Суспільство справедливо очікує, що столиця, яка є політичним і культурним центром країни, має демонструвати відповідальне ставлення до власної історії. Якщо будівлі кінця XIX — початку XX століття зникають не через ворожу ракету, а через недбалість, слабкість контролю або бізнес-інтерес, це підриває довіру до міської політики.
Окремої уваги заслуговує роль громадських активістів і пам’яткоохоронців. Саме вони часто першими повідомляють про демонтажі, фіксують роботи, привертають увагу медіа, звертаються до правоохоронців і змушують чиновників реагувати. Без такої уваги багато об’єктів могли б зникати майже непомітно. Проте нормальна система охорони спадщини не може триматися лише на пильності активістів. Місту потрібні прозорі реєстри, оперативний моніторинг, зрозумілі процедури погодження робіт, невідворотність відповідальності за незаконні демонтажі та політична воля ставити культурну цінність вище короткострокового прибутку.
У випадку садиби Носача й колишньої поліцейської дільниці важливо не допустити, щоб судове рішення стало стартом для швидких будівельних дій. Найближчий період може бути критичним: саме після зняття юридичних обмежень забудовники часто намагаються діяти оперативно, поки громадська увага не встигла перетворитися на новий тиск. Тому ситуація потребує постійного моніторингу, публічної реакції міської влади, позиції прокуратури щодо подальших дій і залучення фахівців з охорони культурної спадщини та археології.
Ця справа є показовою для всієї столиці. Вона демонструє, що боротьба за історичну забудову давно перейшла з площини емоційних закликів у площину складних судових і майнових процесів. Щоб захистити пам’ятку або історичний комплекс, недостатньо сказати, що будівля стара й цінна. Потрібні документи, статуси, арешти, судові рішення, експертизи, кримінальні провадження та постійний контроль. Але навіть цього іноді виявляється недостатньо, якщо система не працює узгоджено.
Для мешканців Києва ситуація на Подолі має стати ще одним нагадуванням: історичне місто не зникає одномоментно. Воно втрачається фрагментами — один флігель, одна дільниця, один двір, одна ділянка, один культурний шар. Коли таких втрат накопичується багато, місто раптом перестає бути впізнаваним. Саме тому конфлікти довкола окремих адрес є важливими для всіх, навіть якщо людина ніколи не бувала на конкретній вулиці. Йдеться про спільне право на місто, яке пам’ятає себе.
Відхилення апеляційної скарги Київської міської прокуратури та скасування арешту ділянок не ставлять крапку в суспільній дискусії. Навпаки, вони роблять її ще гострішою. Тепер ключове питання — чи зможуть прокуратура, міська влада, пам’яткоохоронні органи й громада знайти механізм, який не дозволить остаточно втратити історичну забудову на цій території. Бо якщо після всіх попереджень, демонтажів і пошкоджень культурного шару на місці пам’яток з’явиться черговий ТРЦ, це стане не просто забудовним конфліктом, а символом поразки міської політики збереження спадщини.
