На сайті Київської міської ради 3 червня з’явилася нова петиція №14279, у якій міську владу закликають не забороняти повністю, а впорядкувати використання туристичних наметів, надувних ліжок і матраців на станціях метрополітену під час повітряних тривог. На момент публікації новини звернення підтримали менше 50 людей, тоді як для офіційного розгляду потрібно зібрати 6 тисяч підписів. Попри невелику кількість голосів на старті, ця ініціатива вже стала частиною ширшої міської дискусії про те, як Київ має організовувати перебування людей у метро під час нічних атак.
Нова петиція фактично стала відповіддю на попереднє звернення №14277, автор якого вимагав повної заборони наметів, надувних ліжок і великогабаритних матраців у метро, а також пропонував штрафувати порушників на 5 тисяч гривень із конфіскацією майна. Така ініціатива з’явилася після масованого обстрілу столиці, коли станції підземки були переповнені людьми, а питання вільного простору на платформах стало особливо гострим. Однак альтернативна петиція пропонує інший підхід: не каральну модель, а регулювання, яке враховує потреби вразливих категорій містян.
Автор нового звернення вважає повну заборону непропорційним і юридично вразливим кроком. На його думку, така заборона насамперед ударить по тих, кому під час тривалих нічних тривог найважче перебувати на холодних платформах без мінімальних умов для відпочинку: сім’ях із дітьми, людях з інвалідністю, літніх особах, вагітних жінках і власниках тварин. У петиції наголошується, що намети під час довгих обстрілів можуть захищати дітей від протягів і переохолодження, а також допомагати легше переносити стрес, шум, скупчення людей і тривале очікування завершення небезпеки.
Ця позиція важлива, бо показує складність проблеми. З одного боку, станції метро мають обмежену площу, а під час масових тривог кожен метр платформи справді має значення. Якщо одна конструкція займає простір, де могли б розміститися кілька людей, це створює нерівність у доступі до укриття. З іншого боку, для частини містян намет чи матрац — це не питання комфорту або привілею, а спосіб пережити нічну атаку без переохолодження, виснаження або додаткової травматизації дітей. Саме тому проста заборона може не розв’язати проблему, а лише перенести конфлікт у площину суперечок між пасажирами, черговими та поліцією.
Альтернативна петиція пропонує зберегти право на використання таких речей для сімей із дітьми, людей похилого віку, вагітних жінок та осіб з інвалідністю. Водночас автор не заперечує необхідність правил. Навпаки, у зверненні йдеться про впорядкування: обмеження габаритів конструкцій, заборону розміщувати їх на проходах, сходах та ескалаторах, а також можливість виділення окремих зон для родин із дітьми. Такий підхід виглядає спробою знайти баланс між безпекою, доступністю простору та людською потребою в мінімальному захисті під час обстрілів.
Окремо в петиції порушується питання конфіскації майна. Автор звернення зазначає, що вимога вилучати намети чи спальники може суперечити Конституції України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, адже конфіскація майна можлива лише за рішенням суду. Це важливий юридичний аргумент, який переводить дискусію з емоційного рівня на правовий. Навіть у воєнних умовах міські правила мають бути законними, пропорційними й такими, що не створюють ризику зловживань.
Крім того, автор нової петиції нагадує, що чинні правила метрополітену вже забороняють перекривати шляхи евакуації та проходи. Тобто проблема може полягати не стільки у відсутності заборон, скільки у недостатньому контролі за тим, як люди розміщуються на станціях під час тривог. Якщо проходи, сходи, ескалатори й технічні зони мають залишатися вільними, це правило повинно діяти для всіх без винятку — незалежно від того, чи людина прийшла з наметом, валізою, візком, карематом або великою сумкою.
Саме тому альтернативна петиція пропонує відмовитися від штрафів із конфіскацією та покласти на чергових по станціях функцію контролю за розміщенням людей. У практичному сенсі це означає, що персонал метрополітену має не просто відкривати станції як укриття, а й допомагати організовувати простір: спрямовувати людей у менш завантажені зони, не дозволяти блокувати евакуаційні маршрути, пояснювати правила й реагувати на конфлікти. Однак для цього самим працівникам потрібні чіткі інструкції, підтримка поліції та зрозумілі повноваження.
Петиція також пропонує винести питання на громадські слухання за участю представників Київського метрополітену та громадських організацій. Це може бути найбільш конструктивною частиною ініціативи, адже проблема стосується не лише транспорту, а й прав людини, безпеки, доступності укриттів, потреб дітей, людей з інвалідністю та літніх мешканців. Без залучення різних груп місто ризикує ухвалити рішення, яке буде зручним адміністративно, але не врахує реального досвіду тих, хто ночами спускається в метро під час масованих атак.
Актуальність дискусії підтверджують дані Київського метрополітену. У ніч проти 2 червня під час масованого обстрілу столиці на станціях підземки укривалися понад 41 тисяча людей, серед яких майже 4,5 тисячі — діти. Це найвищий показник кількості містян у метро під час нічної тривоги за останні роки. За таких умов метрополітен фактично перетворюється на велике нічне укриття, де одночасно перебувають люди різного віку, стану здоров’я, фізичних можливостей і потреб.
У метрополітені нагадують, що під час масштабних тривог критично важливо використовувати простір платформ раціонально та не приносити громіздкі речі. Це питання не лише комфорту інших людей, а й безпеки. У разі позаштатної ситуації шляхи евакуації мають залишатися повністю відкритими, а розгорнуті намети можуть ускладнити оперативне переміщення великої кількості людей. Цей аргумент не можна ігнорувати, адже під час небезпеки хаос, тиснява або заблоковані проходи можуть створити додаткову загрозу.
Водночас місту важливо не перетворити правила безпеки на формальну боротьбу з людьми, які шукають захисту. Нічні обстріли — це ситуація сильного стресу, особливо для дітей. Родини часто спускаються в метро на кілька годин, іноді посеред ночі, у піжамах, із ковдрами, водою, ліками, дитячими речами та домашніми тваринами. Для них станція метро — не громадський простір у звичайному сенсі, а тимчасове місце виживання. Тому будь-яке регулювання має бути людяним, чітким і передбачуваним.
Найбільш логічним рішенням могло б стати створення окремих правил для різних типів речей. Компактний каремат, невелика ковдра чи дитячий спальник не займають стільки ж простору, як великий намет або двоспальний надувний матрац. Місто може визначити допустимі габарити, заборонити конструкції, які перекривають огляд або проходи, і встановити пріоритетні зони для людей із дітьми, вагітних жінок, літніх осіб та людей з інвалідністю. Такий підхід дозволив би уникнути як хаосу, так і надмірної жорсткості.
Дискусія навколо двох петицій показує, що Київ поступово переходить від екстреного використання метро як укриття до потреби в довгострокових правилах життя під час війни. На початку повномасштабного вторгнення головним було просто відкрити безпечні місця для людей. Тепер, після років регулярних атак, місто має думати про порядок, доступність, евакуаційні маршрути, санітарні умови, розподіл простору й права різних груп містян. Це вже не тимчасова незручність, а частина міської політики безпеки.
Нова петиція №14279 навряд чи одразу розв’яже проблему, але вона важлива як спроба запропонувати альтернативу простій забороні. Її логіка полягає в тому, що безпека в метро має забезпечуватися не лише штрафами, а й правилами, організацією простору, відповідальністю персоналу та врахуванням потреб людей. Укриття під час війни — це спільний простір, де неможливо керуватися лише індивідуальним комфортом, але й не можна повністю ігнорувати людську вразливість.
Для міської влади ця ситуація є тестом на здатність чути різні позиції. Одні кияни вимагають більше вільного місця й суворого контролю. Інші просять не позбавляти родини та вразливі групи можливості облаштувати мінімальний захист під час нічних атак. Правильне рішення має поєднати обидва підходи: гарантувати відкриті проходи, не дозволяти займати надмірну площу, але водночас залишити простір для розумних винятків і людяного ставлення.
Питання наметів у метро на перший погляд може здаватися побутовим, але насправді воно говорить про значно ширшу проблему — як велике місто живе під постійною загрозою. Київ має навчитися організовувати укриття так, щоб вони були не лише доступними, а й безпечними, справедливими та придатними для тривалого перебування. Саме тому дискусія між забороною та впорядкуванням є важливою: вона визначає, якою буде культура спільної безпеки у столиці під час війни.
