Проєкт Kvitkova Passage назавжди припиняє роботу в будівлі одеського Пасажу на Дерибасівській. Заклад закривається, а команда залишає місто після хвилі обурення місцевих мешканців через плани частково або повністю перекривати атріум пам’ятки архітектури для приватних заходів. Це рішення стало фінальною точкою в конфлікті, який швидко вийшов за межі ресторанної теми й перетворився на публічну розмову про доступ до історичної спадщини, межі приватного бізнесу в знакових міських просторах і право громади впливати на те, як використовуються місця, що формують ідентичність Одеси.
Керівник проєкту Михайло заявив, що команда прийшла в Пасаж із любов’ю до цього місця, побачила в ньому красу, історію та потенціал і хотіла дати йому нове життя. Він перепросив тих, кого могли образити слова або дії команди, і наголосив, що наміру конфліктувати з містом чи нав’язувати своє бачення не було. За його словами, проєкти мають народжуватися на довірі та взаємній повазі, а люди завжди важливіші за будь-які бізнесові плани. Команда також подякувала одеситам за чесність і побажала будівлі Пасажу людей, які будуть його любити.
Kvitkova Passage відкрився навесні 2024 року в атріумі одеського Пасажу. Проєкт поєднував два формати: кухню від «Сицилійського Дворика» з піцою, пастою та сніданками, а також Kvitkova Bar із коктейлями, кавою й лимонадами. У перші місяці він сприймався як спроба оживити історичний простір через гастрономічний формат, додати до нього сучасний сервіс і зробити локацію привабливою для гостей міста. Однак саме особливість місця згодом стала джерелом конфлікту. Пасаж — це не просто красива будівля для ресторану чи фотозони, а один із найвідоміших міських просторів Одеси, який історично працює як крита вулиця між Дерибасівською та Преображенською.
У квітні 2026 року команда несподівано оголосила про закриття кухні й анонсувала прощальну вечірку на 5 квітня. Згодом стало відомо, що проєкт не зникає повністю, а може повернутися з новою концепцією. Уже в травні заклад повідомив про намір перезапуститися у форматі івент-простору для весіль, бранчів і приватних подій. Саме ця ідея й викликала різку реакцію частини одеситів. У публічному просторі з’явилося питання: чи може приватний заклад навіть тимчасово обмежувати доступ до атріуму будівлі, яка сприймається як частина відкритої міської тканини.
Для мешканців Одеси Пасаж має значення, яке складно звести до статусу нерухомості. Це архітектурна пам’ятка, туристична точка, пішохідний маршрут, місце роботи багатьох орендарів і частина щоденного міського досвіду. Люди проходять ним не лише як відвідувачі закладів, а як містяни, які користуються історичним проходом між вулицями. У будівлі працюють сувенірні крамниці, кав’ярні, магазини та готель. Їхній бізнес залежить від відкритого трафіку, а отже будь-яке перекриття атріуму або обмеження доступу зачіпає не тільки гостей приватної події, а й інших підприємців, працівників, туристів і саму громаду.
Будівля Пасажу перебуває у приватній власності, однак статус пам’ятки архітектури накладає на власників і користувачів особливі зобов’язання. Законодавство про охорону культурної спадщини передбачає, що громадяни мають мати доступ до пам’яток для огляду й екскурсій. У цьому контексті конфлікт навколо Kvitkova Passage став показовим: навіть якщо приватний бізнес має договірні підстави працювати в історичній будівлі, це не означає, що він може ігнорувати публічну функцію простору. Пам’ятка — це не лише актив власника, а й частина спільної культурної пам’яті.
Після хвилі критики команда Kvitkova Passage спершу заявила, що ставить будь-які зміни на паузу до моменту суспільного діалогу. Це могло стати шансом перевести конфлікт у конструктивне русло: залучити урбаністів, архітекторів, інших орендарів, правників, представників міста й активних одеситів. Однак зрештою проєкт вирішив повністю завершити роботу в Одесі. Такий крок можна трактувати по-різному: як визнання помилки, як небажання працювати в атмосфері недовіри або як спробу уникнути довшого конфлікту. У будь-якому разі ситуація стала уроком для бізнесів, які заходять у чутливі історичні локації.
Головна проблема цієї історії не в самому бажанні проводити події. Міста потребують живих просторів, нових культурних форматів, гастрономічних проєктів, подій і приватної ініціативи. Пам’ятки не мають перетворюватися на мертві декорації, які лише фотографують і поступово втрачають функцію. Але оживлення історичного простору не може означати його привласнення. Якщо локація десятиліттями існує як відкрита міська артерія, будь-які зміни її режиму доступу мають обговорюватися заздалегідь, прозоро й із повагою до тих, хто цим простором користується.
Для Одеси ця історія особливо чутлива, бо місто живе не лише морем, архітектурою й туристичними образами, а й постійною боротьбою за збереження спадщини. Під час війни питання історичних будівель набуло ще більшого значення. Російські атаки загрожують пам’яткам фізично, а хаотичні або непрозорі рішення всередині міста можуть руйнувати довіру до того, як ці пам’ятки використовують. Саме тому реакція одеситів була не просто емоційною відповіддю на рекламний ролик, а проявом ширшого запиту: місто хоче бачити правила, відповідальність і повагу до свого історичного середовища.
Закриття Kvitkova Passage також показало, наскільки змінилася роль громадської думки. Ще кілька років тому подібні рішення могли пройти майже непомітно або залишитися внутрішньою справою власників, орендарів і адміністрації. Тепер соцмережі, локальні медіа й активна міська спільнота здатні швидко перетворити локальний конфлікт на суспільну дискусію. Це створює для бізнесу нову реальність: формально законних домовленостей уже недостатньо, якщо проєкт зачіпає символічний простір міста. Потрібна соціальна легітимність, а її не можна купити чи оголосити постфактум.
Водночас ситуація не повинна перетворюватися на війну проти підприємців, які намагаються працювати в складних умовах. Український бізнес під час війни стикається з високими витратами, ризиками, нестабільним попитом, кадровими проблемами й постійною невизначеністю. Ресторани, бари та культурні простори часто стають частиною міського відновлення. Але чим важливіша локація, тим вищою має бути відповідальність. Працювати в Пасажі — це не те саме, що орендувати звичайне приміщення на першому поверсі. Тут кожне рішення автоматично стає частиною розмови про спадщину, доступ і право на місто.
Наразі в будівлі Пасажу тривають лише автономні роботи з очищення декоративної ліпнини. Це символічна деталь у всій історії: поки один комерційний сценарій завершився, сама будівля залишається й потребує дбайливого ставлення, фахового догляду та зрозумілої політики використання. Пасаж пережив не один бізнес, не одну концепцію і не одну хвилю міських змін. Його майбутнє залежить не від одного ресторану, а від того, чи навчаться власники, орендарі, влада й громада домовлятися про баланс між економікою та спадщиною.
Історія Kvitkova Passage стала прикладом того, як швидко добрий намір може обернутися кризою, якщо він не підкріплений діалогом. Команда говорила про любов до місця, але містяни почули ризик втрати доступу до нього. Бізнес бачив потенціал для подій, громада — загрозу приватизації міського проходу. Саме в цій різниці сприйняття й народився конфлікт. Його фінал не означає, що в історичних будівлях не можуть працювати сучасні проєкти. Він означає інше: у пам’ятках архітектури бізнес має бути гостем із відповідальністю, а не господарем, який сам визначає правила для всього міста.
