Президент Володимир Зеленський заявив, що доручив українській розвідці та армії працювати на випередження по об’єктах, які Росія використовує для масштабування війни проти України. Про це він сказав у вечірньому відеозверненні 24 червня, наголосивши, що Україна бореться за власну землю, своїх людей і справедливість, тоді як російська держава історично будувалася на підкоренні інших народів і захопленні чужих територій.
Заява президента прозвучала на тлі посилення українських ударів по військовій, логістичній, паливній та оборонній інфраструктурі Росії. Для Києва така стратегія має очевидну логіку: якщо Москва використовує свої заводи, склади, аеродроми, нафтопереробні потужності, транспортні вузли та системи забезпечення для продовження агресії, то ці об’єкти стають частиною воєнної машини. Україна, яка щодня зазнає російських атак, намагається не лише відбивати удари, а й зменшувати здатність ворога готувати нові.
У своєму зверненні Зеленський окремо звернув увагу на те, як Росія перерозподіляє системи протиповітряної оборони всередині країни. За його словами, російське керівництво стягує більше ППО під Москву, на Валдай і до району Керченської протоки, де розташований міст, який Москва використовує як символ окупації Криму та важливий логістичний маршрут. Ці переміщення, за оцінкою президента, відбуваються за рахунок інших напрямків, тобто захист одних регіонів посилюють, послаблюючи прикриття інших.
Зеленський заявив, що лише до Московського регіону росіяни перекинули сотні пускових установок для систем С-400, С-500 і «Панцир». На Валдай, за його словами, стягнули майже 90 пускових ППО з інших регіонів Росії, а також формують спеціальну дивізію протиповітряної оборони. Президент наголосив, що це показує реальні пріоритети Кремля: російська влада передусім захищає себе, свої резиденції, політичний центр і символічні для режиму об’єкти, тоді як інші території Росії залишаються з набагато меншим прикриттям.
Цей акцент важливий не лише з військового, а й з політичного погляду. Переміщення ППО до Москви, Валдаю та Керченського мосту свідчить, що російське керівництво дедалі більше відчуває вразливість власної інфраструктури. Раніше Кремль намагався створювати для російського суспільства ілюзію віддаленої війни, яка відбувається десь на окупованих територіях або в українських містах. Тепер наслідки війни дедалі частіше повертаються на територію самої Росії у вигляді атак на військові об’єкти, проблем із логістикою, пожеж на підприємствах і дефіциту ресурсів.
Окремо президент згадав про паливну кризу в Росії. За його словами, дефіцит пального вже фіксують у понад 60 російських регіонах, а ціни на бензин і дизель суттєво зростають там, де пальне взагалі є в наявності. Для держави, яка веде масштабну війну, паливна інфраструктура є однією з ключових. Від неї залежить робота армії, транспорту, аграрного сектору, промисловості, логістики та повсякденного життя населення. Якщо Росія стикається з дефіцитом пального, це створює тиск не лише на військову систему, а й на внутрішню стабільність країни.
Паливний фактор має особливе значення для російської економіки. Росія є великим експортером енергоресурсів, але війна, санкції, удари по інфраструктурі, проблеми з переробкою та логістикою можуть створювати дефіцит навіть усередині країни. Для громадян це проявляється в чергах, зростанні цін і перебоях з постачанням. Для бізнесу — у збільшенні витрат. Для армії — у складнішому забезпеченні техніки, перевезень і операцій. Саме тому удари по елементах воєнно-економічної системи Росії можуть мати накопичувальний ефект.
Зеленський також заявив, що російські спецслужби нібито вже розглядають можливість перенести або навіть скасувати запланований на вересень політичний ритуал, пов’язаний із «Єдиною Росією» та Держдумою. Президент назвав ці процеси імітацією виборів і зазначив, що, за даними української розвідки, у Росії немає впевненості щодо внутрішньої ситуації на вересень. Така заява має продемонструвати, що війна починає впливати не лише на військову сферу, а й на політичне планування російського режиму.
Для України риторика про удари на випередження є продовженням політики активної оборони. Йдеться не про очікування наступного російського обстрілу, а про спробу зірвати або ускладнити підготовку нових атак. Росія використовує свою територію як глибокий тил для виробництва, зберігання, ремонту та переміщення зброї. Якщо ці можливості залишаються недоторканними, Москва може довше підтримувати високий темп війни. Якщо ж Україна здатна вражати критичні для агресії об’єкти, це змінює баланс ризиків для Кремля.
Водночас такі дії потребують точності, розвідданих і політичної витримки. Україна має демонструвати партнерам, що її удари спрямовані проти воєнної машини агресора, а не проти цивільного населення. Це важливо для міжнародної підтримки, постачання зброї та дипломатичної позиції Києва. Українська сторона послідовно наголошує, що її мета — послабити здатність Росії вести війну, а не копіювати російську практику терору проти мирних міст.
Заява Зеленського також має внутрішній мобілізаційний сенс. Українське суспільство живе під постійною загрозою ракетних і дронових атак, а тому очікує від держави не лише оборонних дій, а й відповідей, які реально зменшують можливості ворога. Коли президент говорить про роботу на випередження, він фактично підкреслює, що Україна не повинна залишатися в позиції пасивної жертви. Війна потребує ініціативи, технологічності, розвідки, далекобійних можливостей і системної роботи по слабких місцях противника.
Для Росії ж така ситуація створює складну дилему. Щоб захищати Москву, Валдай і Керченський міст, вона змушена перекидати ППО з інших регіонів. Але це відкриває нові вразливості. Якщо ж Росія розпорошує системи оборони по всій території, вона не може гарантувати щільний захист ключових політичних і військових об’єктів. Українські удари змушують Кремль витрачати ресурси не лише на наступ, а й на оборону власного тилу, що поступово змінює логіку війни.
Особливо показовим є акцент на захисті російської влади. Зеленський прямо вказав, що Кремль захищає джерело цієї війни — власний політичний центр. У такій оцінці війна постає не як абстрактний конфлікт між державами, а як наслідок рішень конкретної російської верхівки, яка прагне зберегти владу, контроль і можливість продовжувати агресію. Тому удари по інфраструктурі, що забезпечує війну, мають не лише військовий, а й символічний вимір: вони показують, що агресор не може залишатися в безпеці, коли сам щодня атакує Україну.
Найближчими місяцями ця логіка, ймовірно, залишатиметься важливою частиною української стратегії. Росія продовжує обстрілювати українські міста, накопичувати ракети й дрони, перекидати техніку, використовувати окуповані території та власну інфраструктуру для ведення війни. Україна, своєю чергою, шукає способи послабити ці можливості, поєднуючи дії армії, розвідки, оборонної промисловості та міжнародну підтримку. У цьому протистоянні ключовим стає не лише те, хто має більше ресурсів, а й те, хто ефективніше використовує вразливості противника.
Звернення Зеленського 24 червня стало ще одним сигналом, що Україна переходить до дедалі активнішої моделі стримування Росії. Мета такої моделі — зробити продовження війни дорожчим, складнішим і небезпечнішим для самого агресора. Якщо російська влада змушена перекидати ППО до власних резиденцій, боротися з дефіцитом пального, переглядати політичні плани й витрачати дедалі більше ресурсів на захист тилу, це означає, що війна перестає бути для неї контрольованим процесом. Україна ж у цій ситуації намагається перетворити власну оборону на системний тиск, який поступово обмежує здатність Росії до нової ескалації.
