Засновник пошукового загону «Плацдарм» Олексій Юков загинув у віці 40 років. Про його смерть повідомила дружина Євгенія. Упродовж більш як 25 років він займався пошуком загиблих і зниклих безвісти, а після початку російсько-української війни разом із командою евакуйовував тіла українських військовослужбовців та цивільних із районів бойових дій.
Олексій Юков був родом зі Слов’янська Донецької області. Пошуковою роботою він почав займатися ще в юності. Те, що спочатку було захопленням військовою історією та дослідженням місць давніх боїв, поступово стало справою всього його життя.
У 2013 році Юков офіційно зареєстрував пошуковий загін Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм». Команда працювала переважно на території Донеччини, де шукала останки людей, загиблих під час воєн XX століття, встановлювала їхні особи та допомагала повертати їх родинам для належного поховання.
Після початку бойових дій на Донбасі у 2014 році характер роботи загону різко змінився. Історичний пошук перетворився на щоденну роботу серед свіжих руйнувань, мінних полів, залишків техніки й позицій, де ще недавно тривали бої.
Команда «Плацдарму» почала шукати та евакуйовувати тіла українських військовослужбовців, які загинули на фронті. Пошуковці також забирали останки цивільних, що залишалися в зруйнованих населених пунктах або на територіях, куди певний час не могли дістатися рятувальні служби.
Робота вимагала не лише професійних навичок, а й постійної готовності ризикувати життям. Пошукові групи заходили в райони, де могли залишатися нерозірвані боєприпаси, міни, уламки ракет і снарядів. Часто небезпека зберігалася навіть після завершення активного бою.
Для Юкова головним було повернути загиблого додому. За кожним тілом він бачив не статистику й не номер у списку, а конкретну людину, яку чекали батьки, дружина, чоловік, діти або побратими.
Пошуковці працювали з документами, особистими речами, жетонами та іншими предметами, які могли допомогти встановити особу. У складних випадках останки передавали для експертиз і ДНК-ідентифікації.
Ця робота давала родинам можливість отримати відповідь після тривалих місяців або років невідомості. Для багатьох близьких повернення тіла ставало єдиною можливістю попрощатися, провести поховання й завершити болісне очікування.
Загін «Плацдарм» також евакуйовував останки російських військових. Їх передавали для подальшого обміну на тіла загиблих українських захисників. Така робота була частиною гуманітарних процесів, які дозволяли повертати полеглих на батьківщину.
Юков наголошував, що пошукова місія не повинна залежати від ставлення до сторін війни. Повернення останків він розглядав як необхідний крок, який може допомогти українським родинам дочекатися своїх загиблих.
Його діяльність була далекою від романтизованого образу війни. Він бачив її наслідки безпосередньо — у зруйнованих тілах, покинутих позиціях, особистих речах і слідах останніх хвилин людського життя.
В одному зі своїх останніх дописів Олексій Юков писав, що війна для нього не була героїчними промовами, парадами чи красивими історіями. Він сприймав її як поєднання людської жертовності та великого зла.
Свою роботу він описував як збирання тіл і душ між двох світів заради їхнього повернення. У цих словах відображалося ставлення Юкова до загиблих: він вважав, що кожен із них має бути знайдений, упізнаний і переданий тим, хто чекає.
«Поки б’ються наші серця, ми будемо шукати і повертати кожну душу, загублену в цій клятій війні», — писав засновник «Плацдарму». Ця фраза стала своєрідним формулюванням місії всього загону.
Для Олексія Юкова пошукова робота була не лише професією чи волонтерством. Вона стала моральним обов’язком перед загиблими та їхніми близькими.
Він працював у ситуаціях, де швидкий результат був майже неможливим. Іноді пошуки тривали місяцями, а місце загибелі доводилося встановлювати за уривчастими свідченнями, координатами, фотографіями чи розповідями побратимів.
Значною проблемою залишалося мінування територій. Навіть після звільнення населеного пункту або зміни лінії фронту доступ до окремих ділянок міг бути закритим через вибухонебезпечні предмети.
Пошуковцям доводилося співпрацювати з військовими, саперами, правоохоронцями, судово-медичними експертами та представниками місцевої влади. Кожен етап вимагав точності, щоб не втратити важливі докази й не припуститися помилки під час ідентифікації.
Юков також займався збереженням пам’яті про загиблих. Для нього було важливо не лише знайти останки, а й відновити ім’я, історію людини та обставини її загибелі.
У цьому сенсі робота «Плацдарму» поєднувала гуманітарну місію, історичне дослідження і документування війни. Знайдені речі, фрагменти спорядження та місця поховань ставали свідченнями подій, які надалі могли бути важливими для родин і слідства.
Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році обсяг роботи пошукових груп зріс у багато разів. Бойові дії охопили значно більшу територію, а кількість зниклих безвісти військових і цивільних суттєво збільшилася.
У багатьох випадках отримати доступ до місця загибелі неможливо через окупацію або активні бої. Пошуковці змушені чекати, поки територія стане доступною, а за цей час ландшафт може змінитися через нові обстріли, пожежі чи руйнування.
Навіть у таких умовах Юков продовжував роботу. Він розумів, що для родин кожен день невідомості є окремим випробуванням, тому намагався повертатися до пошуків за першої можливості.
Його знали як людину, яка могла працювати там, де інші не витримували емоційно. Пошук тіл вимагає психологічної стійкості, однак водночас постійно залишає слід на тих, хто бачить наслідки війни зблизька.
Юков не приховував важкості цієї роботи. Водночас він не дозволяв собі відмовитися від неї, оскільки вважав, що загиблі не повинні залишатися безіменними на полі бою.
Його діяльність також мала важливе суспільне значення. Україна продовжує формувати систему пошуку зниклих безвісти, і досвід волонтерських загонів став частиною цієї роботи.
Пошуковці часто першими отримують інформацію від місцевих жителів, військових або родичів. Вони можуть знати особливості місцевості й місця, де відбувалися бої, що допомагає офіційним структурам.
Досвід Юкова був особливо цінним через його багаторічну роботу на Донеччині. Він добре знав регіон, місцеві дороги, колишні позиції та території, де в різні роки точилися бої.
Смерть засновника «Плацдарму» стала великою втратою для його родини, команди та людей, яким він допоміг повернути загиблих. За роки роботи через його руки пройшли сотні людських історій, кожна з яких завершувалася встановленням імені або поверненням останків додому.
Для родичів зниклих безвісти пошуковець часто стає останньою надією на відповідь. Саме тому загибель людини з таким досвідом має наслідки для великої кількості родин, які все ще чекають на своїх близьких.
Після смерті Юкова перед командою постає питання продовження його справи. Пошук загиблих не може зупинитися, адже війна триває, а кількість невстановлених і неповернутих людей залишається значною.
Загін «Плацдарм» створювався як команда, тому накопичені знання та методи роботи можуть бути передані іншим пошуковцям. Водночас особистий досвід засновника, його зв’язки та здатність ухвалювати рішення в небезпечних умовах неможливо швидко замінити.
Його смерть ще раз нагадує, що війна забирає життя не лише військових і цивільних, які опиняються під обстрілами. Гинуть також люди, котрі працюють із наслідками бойових дій і намагаються повернути загиблих із поля бою.
Олексій Юков присвятив цьому понад чверть століття. Він почав із пошуку загиблих минулих воєн, а завершив життя серед реальності нової війни, що прийшла на його рідну Донеччину.
Його робота повернула багатьом людям імена, а родинам — можливість попрощатися. В умовах, коли зникнення безвісти може тривати роками, така місія має особливу людську цінність.
Засновник «Плацдарму» залишив після себе не лише створений загін, а й принцип, якого дотримувався протягом життя: кожну людину потрібно шукати доти, доки її не повернуть додому.
