Публікація видання Axios про існування 28-пунктного мирного плану США спричинила серйозний резонанс як в Україні, так і далеко за її межами. За даними журналістів, адміністрація Дональда Трампа розглядає цей документ як основу для швидкого врегулювання війни та тисне на Київ із вимогою погодитися на «агресивний графік» переговорів. План нібито уже обговорювали спецпосланець Трампа Стів Віткофф та радник і зять експрезидента Джаред Кушнер під час зустрічей з російською стороною. Після цих контактів вони провели розмову з секретарем РНБО Рустемом Умеровим, а згодом письмовий варіант документа був переданий президентові Володимиру Зеленському через секретаря армії США Дена Дрісколла.
Сам факт появи такого плану вже став політичним сигналом. У час, коли війна триває, а росія не демонструє жодної готовності до реального миру, ідея швидких переговорів виглядає загрозливою для української позиції. Публічні коментарі американських представників зводяться до того, що Вашингтон намагається знайти шлях до завершення бойових дій, але деталі, оприлюднені Axios, виглядають радше як ультимативні вимоги до України, ніж як збалансована мирна пропозиція. Головне питання полягає в тому, чи можна назвати миром те, що пропонується в документі.
Серед ключових пунктів, які стали відомими, — вимога, щоб Україна не вступала до НАТО. Це кардинально суперечить одному з основних принципів української державної політики та прагненню отримати надійні безпекові гарантії від партнерів. Якщо Україна добровільно відмовляється від членства в Альянсі, вона фактично залишає себе наодинці з російськими загрозами у майбутньому. Така норма також може підштовхнути інші країни до думки, що Кремль здатен примусити держави переглядати власні стратегічні рішення силою.
Ще більш конфліктним пунктом є фактичне визнання Криму, Донецької та Луганської областей російськими, причому навіть з боку Сполучених Штатів. Це означало б капітуляцію української територіальної цілісності й створення небезпечного прецеденту, коли агресор отримує винагороду за війну та окупацію. Погодження на такі умови не лише порушує Конституцію України, а й суперечить численним резолюціям міжнародних організацій. Для Києва цей пункт є безумовною червоною лінією.
У плані також міститься пропозиція скоротити українську армію до 600 тисяч військових. У контексті постійної загрози та відкритого кордону з країною-агресором така вимога виглядає як спроба обмежити обороноздатність України. Навіть у мирний час армія цього розміру є лише мінімально достатньою, а в умовах відбудови ймовірні ризики можуть бути критичними. Деякі експерти вже назвали цю норму спробою нав’язати Україні модель «нейтральної держави без зубів».
Окремий пункт стосується повної амністії всіх сторін і відсутності покарання для російських воєнних злочинців. Це означає нульову відповідальність за масові вбивства, депортації, катування, обстріли цивільної інфраструктури та інші злочини, задокументовані міжнародними слідчими. Амністія суперечить основним принципам міжнародного права й позбавляє справедливості жертв війни. Для українського суспільства це також питання моральної неприйнятності, адже означало б, що злочини проти цивільних залишаються безкарними.
План передбачає і реінтеграцію росії у світову економіку, зняття санкцій та повернення частини заморожених активів, тоді як решту — близько 100 мільярдів доларів — пропонують інвестувати у відбудову України. Така конструкція виглядає вигідною для Москви: росія отримує повернення ресурсів, зняття тиску, а у відбудову України пускають саме ті гроші, які були відібрані як відповідь на агресію. Це створює хибне враження, що агресію можна «відкупити», а не зупинити відповідальністю.
Частина пунктів стосується енергетики та інфраструктури: наприклад, пропозиція ділити електроенергію Запорізької АЕС із росією 50 на 50. Така норма де-факто легітимізує контроль росії над станцією і може створити небезпечні ризики для енергетичної системи України. Укотре підкреслюється, що план не враховує умов безпеки, а радше фіксує результати окупації.
Пункти про обмін полоненими та викраденими за формулою «всіх на всіх» є позитивними самі по собі, однак у поєднанні з іншими пунктами вони виглядають як частина пакета, що передбачає значні поступки з боку України в обмін на окремі гуманітарні рішення. Це створює етичну пастку, коли важливі гуманітарні питання використовують як інструмент політичного тиску.
У плані також зазначено, що США нададуть Україні безпекові гарантії, але лише доти, доки Київ не спробує повернути свої території. Це фактично означає, що будь-яка спроба деокупації автоматично скасовує гарантії — тобто, Україна опиняється в ситуації, де або приймає втрату територій, або лишається без підтримки, якщо вирішить боротися за своє. Поряд із цим США погоджуються підтримати рух України до Євросоюзу — одна з небагатьох норм плану, яка не суперечить стратегічним інтересам Києва, але й вона подається як частина компромісу.
Володимир Зеленський після отримання документа заявив, що готовий до переговорів із Трампом і його командою, але Україна чітко окреслила свої червоні лінії й представить власні пропозиції. Це свідчить, що Київ не відкидає дипломатію як інструмент, однак не погодиться на умови, які руйнують фундаментальні принципи державності. Попередні міжнародні угоди показали: нав’язаний мир, що не спирається на справедливість, лише відкладає нову війну.
Для України ключовим питанням є не просто завершення бойових дій, а гарантія того, що росія не зможе повторити агресію. Тому будь-які формати переговорів мають враховувати реальну воєнну та політичну ситуацію, а не лише інтереси великих геополітичних гравців. Українське суспільство, яке пережило десятки місяців війни, очікує миру, але не за рахунок власного майбутнього. Саме тому цей план викликає стільки суперечок — він пропонує мир, але не дає безпеки.
