У Львові відбулася акція протесту проти можливого знищення Львівської кераміко-скульптурної фабрики, яка майже століття є важливою частиною культурної та мистецької історії міста. Кілька десятків людей вийшли з плакатами «Руки геть – тут мистецтво», «Вільна ЛКСФ», «Тут створюють, а не руйнують», «Культура не бетон», висловлюючи занепокоєння долею унікального виробничо-мистецького простору. Протест став реакцією на загострення конфлікту між керівництвом Національної спілки художників України та львівським осередком організації щодо контролю над фабрикою та можливого відчуження її майна.
За інформацією міської ради, ситуація навколо фабрики викликає серйозне занепокоєння через ризик втрати не лише будівель, а й самої функції простору як осередку мистецтва. Напруга посилилася у грудні, коли на територію фабрики двічі незаконно проникали сторонні. Спочатку це були підлітки, які нищили майно в зачинених приміщеннях, а згодом, уже ввечері, з’явилися дорослі люди в балаклавах. Поліцію викликали двічі, що лише підсилило тривогу серед художників і працівників. Невдовзі після цих інцидентів митці дізналися, що всіх охоронців, яких вони знали роками, раптово звільнили, а на їхнє місце прийшли нові люди, що ще більше загострило недовіру до дій керівництва.
Львівська обласна організація Національної спілки художників України заявила про спробу захоплення фабрики. Представники спільноти митців переконані, що голова НСХУ Костянтин Чернявський має намір продати або обміняти майно фабрики, що фактично позбавить львівських художників контролю над простором. Кульмінацією конфлікту стало звільнення директора фабрики Ігоря Гавришкевича, який, за словами митців, відстоював збереження підприємства та розробляв концепцію його розвитку як відкритого музейно-мистецького простору. Художники наголошують, що саме цей план дозволив би інтегрувати фабрику у сучасне культурне життя Львова, не втрачаючи її історичної ідентичності.
У Національній спілці художників України звинувачення заперечують. Там заявляють, що звільнення директора було зумовлене управлінськими проблемами, відсутністю належної звітності та постійними конфліктами навколо підприємства. Водночас така позиція не заспокоїла львівську мистецьку спільноту, яка вбачає у подіях загрозу поступової втрати фабрики як культурного об’єкта.
Львівська міська рада публічно стала на бік збереження фабрики. У мерії запевнили, що жодного житлового чи комерційного будівництва на цій території не планується. Місто підтримує ідею розвитку фабрики як мистецького простору та готове разом із художниками і Львівською національною академією мистецтв працювати над довгостроковою концепцією її функціонування. У міськраді також заявили про намір звернутися до державних органів, аби захистити майно фабрики від відчуження та не допустити зміни цільового призначення землі.
Окрім цього, Львів готовий розглянути варіанти оренди або навіть набуття будівель фабрики у власність громади, щоб гарантувати збереження простору як культурного осередку. Департамент архітектури пообіцяв супроводжувати процес модернізації території з урахуванням історичної цінності комплексу. Також міська рада планує звернутися до Міністерства культури з проханням прискорити внесення будівель фабрики до Державного реєстру нерухомих пам’яток, що суттєво ускладнило б будь-які спроби їх відчуження або руйнування.
Львівська кераміко-скульптурна фабрика працює майже сто років і є унікальним місцем для української культури. Саме тут виготовляли перші львівські пам’ятники, зокрема пам’ятник Івану Франку на Личаківському цвинтарі, а згодом і знакові монументи Тарасу Шевченку, Михайлу Грушевському, Степану Бандері, Андрею Шептицькому та іншим постатям української історії. Фабрика розташована на території площею близько 2,5 гектара в парку «Знесіння», поруч із Музеєм народної архітектури та побуту, що робить її частиною цілісного культурного ландшафту міста. Земля під фабрикою належить місту, а самі приміщення перебувають у власності Спілки художників України, що й стало підґрунтям нинішнього конфлікту.
Для Львова ця ситуація виходить за межі внутрішнього спору між організаціями. Йдеться про принципове питання збереження культурної спадщини в умовах війни, коли мистецтво і пам’ять стають елементами національної стійкості. Протест на захист фабрики засвідчив, що міська громада готова публічно відстоювати простори, де створювалися символи української ідентичності, і вимагати прозорих рішень щодо їхнього майбутнього.
