У Києві зареєстрували петицію із закликом не допустити підвищення вартості проїзду в комунальному громадському транспорті до завершення воєнного стану. Звернення вже набрало необхідні 6 тисяч підписів, тож тепер його має розглянути КМДА. Петиція стала реакцією на нову тарифну модель, яку у столиці планують запровадити з 15 липня 2026 року. Вона передбачає, що разова поїздка у метро, автобусі, трамваї чи тролейбусі коштуватиме 30 гривень, безлімітний місячний проїзний на всі види комунального транспорту — 4875 гривень, а 90-хвилинний пересадковий квиток — 60 гривень.
Для міста це вже не просто технічна дискусія про тарифну сітку. Питання громадського транспорту в Києві напряму стосується соціальної політики, доступності базових послуг і здатності столиці підтримувати мешканців у воєнний час. Громадський транспорт — це не розкіш і не додаткова опція, а щоденна необхідність для сотень тисяч людей. Ним користуються працівники критичної інфраструктури, медики, освітяни, студенти, пенсіонери, військові у відпустках, волонтери, внутрішньо переміщені особи та мешканці районів, віддалених від центру. Саме тому будь-яке різке підвищення вартості проїзду сприймається не лише як економічне рішення, а як удар по щоденному життю міста.
Автори петиції наголошують, що запропоноване подорожчання є занадто різким для умов війни. На їхню думку, підвищення тарифів до 30 гривень за одну поїздку фактично збільшить фінансове навантаження на людей, чиї доходи і без того нестабільні. Багато киян сьогодні підтримують військових, донатять на збори, допомагають родичам, які постраждали від бойових дій, утримують сім’ї після втрати роботи або вимушеного переїзду. У таких умовах транспортні витрати стають не другорядною статтею бюджету, а щоденним обов’язковим платежем, який складно скоротити.
Окрему увагу у зверненні приділено безлімітному місячному проїзному за 4875 гривень. Автори петиції зазначають, що для людей із мінімальною зарплатою така сума може становити понад половину місячного доходу. Навіть якщо частина пасажирів користуватиметься пакетами поїздок або іншими варіантами проїзних, сам рівень запропонованої ціни виглядає для багатьох киян надто високим. Особливо це стосується тих, хто щодня робить кілька пересадок, їздить із периферійних районів або не має альтернативи у вигляді пішої доступності до роботи чи навчання.
Найбільше, на думку ініціаторів петиції, підвищення може вдарити по соціально вразливих групах. Йдеться про студентів, пенсіонерів, внутрішньо переміщених осіб і мешканців віддалених районів столиці. Для студентів транспорт часто є щоденним маршрутом між домом, університетом, роботою й підробітками. Для пенсіонерів — способом дістатися лікарні, соціальних служб, ринків або родичів. Для ВПО — необхідним інструментом адаптації у великому місті, пошуку роботи та доступу до послуг. Для мешканців Троєщини, Борщагівки, Виноградаря, Дарниці, Осокорків чи інших великих житлових масивів транспорт є базовою умовою участі в міському житті.
Критики підвищення також звертають увагу на те, що транспортна проблема не повинна вирішуватися винятково за рахунок пасажирів. У петиції йдеться про необхідність спершу провести аудит витрат комунальних перевізників, переглянути закупівлі, перевірити ефективність управління та оприлюднити повні економічні розрахунки нового тарифу. Така вимога виглядає логічною: якщо місто просить людей платити більше, воно має показати, з чого саме складається нова ціна, які витрати зросли, які резерви вже використано і чому саме пасажирський тариф має стати головним джерелом компенсації фінансового дефіциту.
Питання прозорості тут є ключовим. Кияни можуть зрозуміти, що пальне, електроенергія, запчастини, зарплати й ремонти подорожчали. Однак суспільна довіра виникає лише тоді, коли влада не просто називає загальну суму, а відкриває логіку розрахунків. Пасажири мають бачити, скільки коштує робота метро й наземного транспорту, який обсяг дотацій уже надходить із бюджету, які борги мають підприємства, які маршрути є збитковими, як проводяться закупівлі та які саме зміни очікуються після підвищення тарифу. Без цього нові ціни сприйматимуться як перекладання проблем управління на плечі містян.
У петиції також порівнюють Київ з іншими містами України. Як приклад автори наводять Харків, де громадський транспорт під час війни залишається безкоштовним. Це порівняння має сильний емоційний ефект, адже Харків є прифронтовим містом, яке постійно перебуває під загрозою російських обстрілів. Автори звернення наголошують, що в інших великих містах тарифи нижчі або працюють соціальні механізми підтримки пасажирів. Для Києва як столиці це створює політичний виклик: місто має пояснити, чому саме така тарифна модель є необхідною, і чому її не можна відкласти до завершення воєнного стану.
Водночас сама поява петиції не скасовує фінансових проблем транспортної системи. Комунальні перевізники справді працюють в умовах зростання витрат, скорочення пасажиропотоку й потреби підтримувати інфраструктуру, яка зношується щодня. Метро, трамваї, тролейбуси та автобуси не можуть функціонувати без ремонту, електроенергії, пального, запчастин і працівників. Якщо тариф роками залишається незмінним, а витрати зростають, дефіцит доводиться покривати з бюджету. Проблема полягає в тому, що під час війни бюджет також має багато критичних напрямів — оборона, укриття, відновлення, медицина, допомога постраждалим, підтримка інфраструктури.
Саме тому дискусія має бути не про просте «підвищувати» або «не підвищувати», а про баланс. Києву потрібно зберегти працездатний громадський транспорт, але водночас не зробити його недоступним для значної частини мешканців. Якщо проїзд стане занадто дорогим, частина людей почне скорочувати поїздки, шукати неформальні альтернативи, пересідати на приватний транспорт або просто втратить доступ до частини міських можливостей. Це може вдарити не лише по пасажирах, а й по самому місту: затори, соціальна ізоляція, падіння мобільності робочої сили й додаткове навантаження на домогосподарства стануть побічними наслідками тарифного рішення.
Окремо варто враховувати психологічний фактор. У воєнний час люди особливо гостро реагують на зростання обов’язкових витрат. Комунальні платежі, продукти, ліки, оренда, транспорт — усе це формує щоденний тиск. Підвищення тарифу на транспорт може стати символом того, що держава або місто не відчувають реального становища людей. Навіть якщо економічні аргументи влади частково обґрунтовані, спосіб комунікації має велике значення. Різке оголошення нових сум без переконливого пояснення й без видимого пакета соціального захисту лише посилює недовіру.
Петиція фактично вимагає від КМДА паузи й перегляду підходу. Її автори не просто заперечують проти нової ціни, а закликають спершу провести аудит, оприлюднити розрахунки та знайти інші джерела покриття витрат. Це може бути оптимізація маршрутної мережі, перегляд закупівель, посилення контролю за витратами підприємств, адресна підтримка окремих категорій пасажирів, диференційовані тарифи або більша частка бюджетного фінансування на період воєнного стану. Головне — показати, що підвищення не є єдиним і автоматичним рішенням.
Тепер відповідальність переходить до КМДА. Оскільки петиція вже набрала необхідні 6 тисяч підписів, міська влада має її розглянути й дати офіційну відповідь. Формальна відписка у такій ситуації лише загострить конфлікт. Натомість змістовна реакція могла б стати початком ширшого діалогу: з оприлюдненням фінансових даних, поясненням тарифної моделі, аналізом соціальних наслідків і можливим коригуванням рішення. Для столиці це питання не лише про 30 гривень, а про довіру між містом і його мешканцями.
Петиція проти підвищення тарифів показала, що тема громадського транспорту залишається для киян однією з найчутливіших. Люди готові реагувати, підписувати звернення й вимагати пояснень, коли йдеться про базову міську послугу. У воєнний час транспорт є частиною стійкості столиці: він дозволяє місту працювати, людям — пересуватися, службам — функціонувати, а громадам — залишатися пов’язаними. Тому рішення про його вартість має бути максимально виваженим, прозорим і соціально відповідальним.
