Україну на 20-й Венеційській архітектурній бієнале у 2027 році представить проєкт «Ко-хати. Море питань» громадської організації «Металаб». Він переміг у конкурсі з відбору концепції для Українського павільйону та порушуватиме питання про право людини не лише виживати під час війни, а й повноцінно жити, відчувати спокій, радість і задоволення.
Центральним образом павільйону стане темна мілка водойма. Відвідувачі зможуть торкатися води, опускати в неї ноги або просто відчувати прохолоду поруч. Навколо розмістять відеоінсталяції, зображення яких відбиватимуться на поверхні та формуватимуть єдиний простір із водою, світлом і людською присутністю.
Автори обрали образ громадського басейну невипадково. У безпечному суспільстві басейн може бути звичною частиною муніципальної інфраструктури, місцем відпочинку, зустрічей і дозвілля. У контексті війни, масового переміщення людей і постійного дефіциту ресурсів така споруда може здаватися майже недоречною, адже її складно пояснити нагальною необхідністю.
На відміну від даху, опалення, ліжка чи водопостачання, басейн не належить до мінімального набору речей, без яких неможливе фізичне виживання. Саме тому він стає символом потреб, які часто відкладають на невизначене майбутнє. Проєкт ставить питання, чи має людина право прагнути комфорту, краси та насолоди, коли війна ще триває й не має видимого завершення.
Павільйон говоритиме про межу між виживанням і життям. Його автори пропонують замислитися не лише над тим, де людина може знайти безпечне житло, а й над тим, коли вона отримує внутрішній дозвіл почати жити заново. Для мільйонів українців це питання стало частиною щоденного досвіду після втрати домівок, вимушеного переїзду, окупації чи руйнування звичного середовища.
Війна змушує суспільство постійно визначати пріоритети. Насамперед ресурси спрямовують на оборону, порятунок людей, відновлення критичної інфраструктури, забезпечення житлом і базовими послугами. У такій системі координат прагнення до затишку, відпочинку чи задоволення може сприйматися як щось передчасне або навіть недоречне.
«Ко-хати. Море питань» пропонує не протиставляти базові потреби й право на якісне життя. Автори наголошують, що людина не перестає потребувати спокою, близькості, довіри та радості лише тому, що навколо триває війна. Навпаки, ці речі можуть бути необхідними для психологічної стійкості та здатності відновлювати себе й громаду.
Вода в павільйоні має створювати не лише візуальний, а й фізичний досвід. Її можна буде відчути тілом, а не просто спостерігати на екрані чи фотографії. Прохолода, відображення відео та темна поверхня водойми мають спонукати відвідувачів зупинитися й залишитися наодинці з питаннями, які зазвичай не отримують однозначних відповідей.
Серед них — коли людина може дозволити собі радість, чи можна будувати простір для задоволення, якщо війна триває, і чи потрібно чекати на її завершення, щоб почати відновлювати нормальне життя. Автори також запитують, якою має бути архітектура в суспільстві, де тимчасовість може тривати роками, а надзвичайні умови поступово стають новою повсякденністю.
Проєкт пов’язаний із практичним досвідом ініціативи «Ко-хати», яку «Металаб» розвиває з 2022 року. Її учасники перетворюють занедбані будівлі на житло для внутрішньо переміщених людей. Йдеться не лише про ремонт приміщень, а про створення середовища, в якому мешканці можуть відновлювати зв’язки, формувати спільноту та поступово повертати відчуття стабільності.
Назва «Ко-хати» поєднує ідею спільного житла з українським словом «кохати». У цьому закладений підхід до архітектури як до процесу турботи, співпраці та спільної відповідальності. Будівлі розглядають не просто як квадратні метри, а як простори, здатні впливати на людські стосунки та відчуття належності.
Після початку повномасштабного вторгнення питання житла для переселенців стало одним із найгостріших. Частина людей роками мешкає у гуртожитках, тимчасових центрах, модульних містечках або пристосованих приміщеннях. Часто такі рішення забезпечують мінімальний фізичний захист, але не створюють умов для приватності, спокою й повноцінного повсякденного життя.
У «Металабі» намагаються працювати з цією проблемою ширше. Під час відновлення занедбаних будівель команда залучає майбутніх мешканців та локальні громади. Це дає можливість не лише підготувати житло, а й створити відчуття участі в процесі, коли люди не просто отримують готове приміщення, а впливають на середовище, в якому житимуть.
Такий підхід порушує питання про роль архітектора та міської політики під час війни. Архітектура може обмежитися швидким забезпеченням базової потреби у квадратних метрах, але може також формувати довіру, гідність і соціальні зв’язки. Саме цю різницю проєкт планує показати міжнародній аудиторії у Венеції.
Відео для Українського павільйону створить режисерка Надія Парфан. Її робота стане частиною інсталяції та відображатиметься у воді. Завдяки цьому відеоряд не існуватиме окремо від простору, а взаємодіятиме з рухом води, світлом і присутністю відвідувачів.
Поєднання архітектури, відео та фізичного контакту з водою має зробити павільйон не традиційною виставкою макетів або креслень, а цілісним досвідом. Відвідувачам пропонуватимуть не просто ознайомитися з українським проєктом, а опинитися всередині його головної метафори.
Новим комісаром Українського павільйону став генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко. У цій ролі він відповідатиме за представлення України на бієнале та координацію роботи над національною експозицією.
Участь України у Венеційській архітектурній бієнале має значення не лише для професійного середовища. На тлі війни міжнародні культурні майданчики стають простором для розповіді про український досвід, який часто спрощують до теми руйнувань і відбудови.
«Ко-хати. Море питань» розширює цю розмову. Проєкт не лише показуватиме, що знищила Росія і що Україні необхідно відновити. Він ставитиме питання про те, для чого саме відбувається відбудова та яким має бути життя людей у створених просторах.
Після масштабних руйнувань українським містам і громадам доводиться вирішувати, чи відновлювати втрачене у попередньому вигляді, чи використовувати кризу як можливість змінити підходи до житла, громадських просторів та соціальної інфраструктури. Водночас існує ризик, що швидкість і економія стануть важливішими за людські потреби.
Проєкт «Ко-хати» показує, що навіть під час термінового відновлення необхідно думати про якість середовища. Житло має забезпечувати не лише фізичний захист, а й приватність, можливість спілкування, взаємну підтримку та відчуття дому.
Образ громадського басейну загострює цю дискусію. Якщо суспільство погоджується, що людині потрібні не лише ліжко й опалення, тоді відбудова повинна охоплювати місця для зустрічей, відпочинку, культури, спорту та дозвілля. Без них населений пункт може функціонувати, але не обов’язково стає комфортним місцем для життя.
Павільйон також порушуватиме проблему відкладеного майбутнього. Під час війни люди часто живуть із думкою, що справжнє життя почнеться пізніше — після перемоги, повернення додому, завершення ремонту чи відновлення доходів. Однак коли небезпека триває роками, очікування може забрати значну частину життя.
Автори не пропонують готової відповіді, коли саме людина може дозволити собі радість. Замість цього вони створюють простір, де такі питання можна поставити без почуття провини. Саме тому в назві з’являється «море питань», хоча фізично інсталяція буде мілкою водоймою.
20-та Венеційська архітектурна бієнале триватиме з 8 травня до 21 листопада 2027 року. Кураторами виставки стануть китайські архітектори Ван Шу та Лу Веньюй. У межах події національні павільйони й запрошені учасники представлятимуть власні погляди на сучасну архітектуру та її відповідальність перед суспільством.
Для України ця подія стане можливістю говорити про відбудову не лише як про будівельний чи економічний процес. Павільйон має показати, що архітектура під час війни працює з травмою, переміщенням, втратою дому та пошуком нового відчуття безпеки.
Перемога проєкту на конкурсі означає, що саме ця концепція стане офіційним голосом України на одному з найважливіших архітектурних форумів світу. У центрі опиняться не монументальні споруди й масштабні плани реконструкції, а мілка вода, людське тіло та питання про право жити зараз.
«Ко-хати. Море питань» нагадуватиме, що відновлення країни не завершується появою стін і дахів. Воно має повертати людям можливість відчувати себе вдома, довіряти іншим, планувати майбутнє та знаходити місце для радості навіть у тривалих умовах невизначеності.
