У місті Кам’янка на Черкащині змонтували мозаїчне панно, історія якого розтягнулася майже на три десятиліття і стала показовою для долі українського монументального мистецтва кінця ХХ століття. Дослідниця монументального мистецтва Юлія Мельник показала, як нині виглядає відновлена мозаїка, створена ще на початку 1990-х років, але реалізована лише через 30 років. Ця робота могла назавжди зникнути, як і сотні інших творів монументалістів, однак випадковість, увага активістів і небайдужість місцевої спільноти дали їй друге життя.
Майже тридцять років панно пролежало в розібраному стані в сараї школи села Тимошівки. Мозаїку не знищили, але й не встановили, фактично прирікши її на забуття. Фрагменти композиції випадково виявили у 2020 році, і саме тоді ця історія почала виходити за межі локальної пам’яті. Завдяки організаторці Kamianka Music Fest Вікторії Зубенко про знахідку дізналися дослідники, журналісти та активісти, і мозаїка з занедбаного об’єкта перетворилася на культурну подію.
Під час дослідження вдалося встановити автора твору. Ним виявився художник Микола Теліженко, відомий український митець, який працював у сфері монументального мистецтва. Важливо, що сам автор не знав про те, що його ескіз у свій час був реалізований. За словами Юлії Мельник, художнику повідомили, що ескіз не затвердили, хоча насправді бригада майстрів виконала замовлення без його відома. Розрахунок за роботу був типовим для пізньорадянських і пострадянських часів — не грошима, а п’ятьма кабанами, які надав голова колгоспу. Така деталь лише підкреслює абсурдність і хаотичність епохи, в якій створювався твір.
Сам Микола Теліженко закладав у роботу глибокий символічний зміст. Центральною темою він обрав материнство, яке вважав знаком святості. У центрі композиції — жінка, подібна до іконописної Матері Божої. Для художника цей образ був уособленням сакральної ролі жінки, носійки життя, культури й пам’яті. Материнство в його інтерпретації виходило за межі приватного й ставало основою національного та духовного буття.
Однак попри те, що мозаїка була фактично готова ще на початку 1990-х, її так і не змонтували. Причини цього залишаються типовими для перехідного періоду: зміна політичної системи, розпад колгоспів, брак коштів і відповідальних осіб, втрата інтересу до монументального мистецтва як такого. Твір опинився в сараї, де десятиліттями зберігався без належних умов, ризикуючи бути втрачений остаточно.
Лише у 2021 році мозаїку вдалося відновити й змонтувати, але вже не в тому місці, для якого її створювали спочатку. Новою домівкою для панно стала стіна Кам’янської музичної школи. Саме тут твір отримав новий контекст і став частиною сучасного міського простору, доступного для мешканців і гостей міста. Відновлення вимагало зусиль реставраторів, координації з місцевою владою та підтримки активістів, але результатом стала повноцінна поява забутого мистецького об’єкта в публічному просторі.
На інформаційній табличці біля мозаїки зазначено, що композиція символізує дерево життя, добу скіфів, козацькі часи та становлення незалежності України. Центральні образи — іконописна Матір Божа, тризуб і калина — формують візуальну мову, зрозумілу й сьогодні. Це знаки святості, сили та краси України, які поєднують різні історичні епохи в єдиному образі безперервності. Символіка мозаїки звучить особливо актуально в умовах війни, коли питання культурної спадщини, ідентичності та пам’яті набувають нового значення.
Історія цієї мозаїки є прикладом того, як українське монументальне мистецтво опинилося між епохами й часто залишалося беззахисним перед байдужістю або браком ресурсів. Водночас вона демонструє, що навіть через десятиліття твори можуть бути повернуті в публічний простір, якщо знаходяться люди, готові взяти на себе відповідальність за культуру. Випадкова знахідка, дослідницька увага та громадська ініціатива перетворили занедбаний об’єкт на символ тяглості й відновлення.
Для Кам’янки ця мозаїка стала не просто елементом декору, а частиною локальної історії, що поєднала село Тимошівку, школу, музичний заклад і сучасні культурні ініціативи. Для України загалом це ще одне нагадування про масштаб прихованої спадщини, яка досі чекає на відкриття, дослідження й повернення. У час, коли ворог знищує культурні об’єкти свідомо, такі історії набувають особливої ваги, показуючи цінність кожного врятованого твору.
