У середу, 6 травня, біля павільйону Росії на 61-й Венеційській бієнале відбулася масштабна протестна акція проти участі РФ у головній артподії світу. Активістки українського руху FEMEN об’єдналися з учасницями російського феміністського гурту Pussy Riot, щоб публічно заявити: російська культурна присутність на міжнародній сцені не може бути нейтральною, поки Росія веде війну проти України, вбиває цивільних, руйнує міста й знищує культурну спадщину. Протест став одним із найгучніших епізодів скандалу навколо російського павільйону, який цього року опинився в центрі політичної та етичної дискусії.
Вранці група з кількох десятків протестувальниць оточила будівлю російського павільйону. Активістки в рожевих балаклавах та з оголеними грудьми палили димові шашки в кольорах українського прапора, розпилювали рожевий дим і створили навколо павільйону атмосферу прямої політичної інтервенції. Це був не мовчазний пікет і не символічна заява в соцмережах, а радикальна візуальна дія, побудована на тілесності, шумі, кольорі, димі та гаслах. Саме така форма протесту характерна для обох рухів, які давно використовують перформанс як спосіб політичного висловлювання.
Протестувальниці імітували виступ із гітарами під гучну музику з портативних колонок. Натовп скандував: «Russia kills! Biennale exhibits!» — «Росія вбиває — Бієнале експонує», «Art for show, graves below!» — «Мистецтво для шоу, могили — під ним», «Blood is Russia’s art!» — «Російське мистецтво — це кров», а також «Слава Україні!». Ці гасла були спрямовані не лише проти російської держави, а й проти самої логіки культурної нормалізації, коли країна-агресор отримує місце на престижній міжнародній виставці, попри злочини, скоєні її армією.
Організаторками акції стали Інна Шевченко від FEMEN та Надєжда Толоконнікова від Pussy Riot. Їхня спільна участь має окреме символічне значення. З одного боку, FEMEN представляє український радикальний феміністський протест, який багато років працює з мовою відкритого тіла, прямого гасла й політичного скандалу. З іншого боку, Pussy Riot є російським антирежимним рухом, учасниці якого виступали проти авторитаризму Кремля, репресій і війни. Їхнє об’єднання біля павільйону РФ показує, що критика російської присутності на Бієнале не є нападом на мистецтво як таке. Це вимога відрізняти офіційну державну репрезентацію Росії від голосів тих, хто справді опирається режиму.
Інна Шевченко заявила, що кожен російський витвір мистецтва, показаний цього року, стоїть на невидимому п’єдесталі — українській крові. За її словами, цього не буде в каталозі, але саме цей матеріал фактично тримає російський павільйон. Ця фраза точно передає головну претензію української сторони: російська культура не може відокремити себе від політичної реальності, якщо вона представляється у форматі національного павільйону держави, що веде агресивну війну. Національний павільйон — це не приватна виставка окремого художника. Це завжди символічна присутність країни.
Надєжда Толоконнікова, своєю чергою, наголосила, що якщо Бієнале справді дбає про свободу слова, вона мала б працювати не з офіційними представниками РФ, а з митцями, які перебувають у в’язницях за підтримку України та опір режиму. Цей аргумент важливий, бо він не заперечує існування російських антивоєнних голосів. Навпаки, він підкреслює, що справжня свобода мистецтва в російському контексті сьогодні часто перебуває не в павільйонах, а за ґратами, в еміграції, під тиском, у страху й переслідуванні. Якщо міжнародна інституція хоче підтримувати вільне висловлювання, вона має бачити саме цих людей, а не структури, пов’язані з офіційною культурною репрезентацією РФ.
Скандал навколо російського павільйону став частиною ширшої кризи Венеційської бієнале. Російський павільйон має працювати лише під час прев’ю-показів з 5 до 8 травня для професійної аудиторії, після чого його закриють. Надалі відвідувачам показуватимуть лише відеодокументацію проєкту. Такий формат виглядає як компроміс між бажанням організаторів не допустити повного розриву з принципом відкритості та тиском міжнародної спільноти, яка вважає російську присутність неприйнятною. Але для критиків навіть скорочена участь РФ залишається проблемою, бо сам факт допуску вже створює ефект повернення до нормальності.
Венеційська бієнале — це не просто мистецька виставка. Це одна з найвпливовіших культурних платформ світу, де країни представляють себе через мистецтво, кураторські концепції, архітектуру павільйонів, дипломатичні прийоми й медійну увагу. Тому присутність Росії тут має значення далеко за межами мистецького середовища. Вона працює як знак: держава, яка веде війну, отримує простір для символічної репрезентації серед інших країн. Саме проти цього протестували активістки. Їхнє гасло «Росія вбиває — Бієнале експонує» прямо вказує на суперечність між реальністю війни та мовою культурної події.
Для України ця тема особливо болюча. Російська агресія знищує не лише військову й цивільну інфраструктуру, а й культурний простір: музеї, театри, бібліотеки, архіви, історичні будівлі, школи, університети, майстерні, пам’ятки. Українські митці гинуть на фронті, під обстрілами, в окупації, унаслідок ракетних атак. Частина культурних діячів замість виставок і фільмів займається волонтерством, документуванням злочинів або службою в армії. У такому контексті російський павільйон у Венеції не може виглядати як звичайна мистецька присутність. Він неминуче сприймається як привілей, якого держава-агресор не повинна мати.
Відставка міжнародного журі лише посилила кризу довкола Бієнале. Члени журі раніше заявляли, що не розглядатимуть для нагород павільйони країн, чиї політичні лідери звинувачуються у воєнних злочинах. Це рішення продемонструвало, що суперечка не обмежується активістськими колами. Вона зачепила й професійну мистецьку спільноту, яка дедалі частіше ставить питання: чи може культура бути поза політикою, коли йдеться про держави, причетні до масового насильства? Відповідь частини кураторів, критиків і активістів стає дедалі жорсткішою: нейтральність у таких умовах працює на користь сильнішого, тобто агресора.
Акція FEMEN і Pussy Riot також показала, що мистецький протест може бути не менш виразним, ніж сама виставка. Біля павільйону РФ активістки створили альтернативний перформанс — різкий, незручний, гучний і політично конкретний. Він не потребував музейних пояснень, складних кураторських текстів чи естетичної дистанції. Дим у кольорах українського прапора, рожеві балаклави, оголені тіла й гасла про кров говорили прямо: російська культурна репрезентація не може бути очищена від війни. Такий протест сам стає частиною артподії, але не як декоративний жест, а як виклик її інституційній логіці.
Водночас участь Pussy Riot у протесті додає важливий нюанс. Українська критика російського павільйону не спрямована проти будь-якої людини з російським паспортом чи будь-якого антирежимного митця. Вона спрямована проти офіційної або легітимізованої присутності держави, яка веде війну. Саме тому слова Толоконнікової про ув’язнених митців, які підтримують Україну, є принциповими. Вони пропонують іншу модель: якщо міжнародна сцена хоче чути російські голоси, це мають бути голоси спротиву, а не голоси культурної нормалізації.
Для самої Бієнале ця ситуація є серйозним тестом. Інституція має відповісти, чи достатньо їй формули про «місце мистецтва понад конфліктами», коли конфлікт насправді є колоніальною війною та спробою знищення української суб’єктності. У ХХІ столітті культурні платформи вже не можуть вдавати, що національні павільйони існують у вакуумі. Вони пов’язані з державами, бюджетами, дипломатією, репутацією та політичними сигналами. І коли один із таких павільйонів представляє Росію, питання про відповідальність стає неминучим.
У підсумку протест біля російського павільйону у Венеції став не лише акцією проти конкретної виставки. Він став заявою про межі допустимого в культурі під час війни. FEMEN і Pussy Riot показали, що російська присутність на Бієнале не пройде тихо й без спротиву. Кожна спроба повернути РФ на міжнародну сцену супроводжуватиметься нагадуванням про українську кров, зруйновані міста, вбитих митців і політичних в’язнів. І саме це робить протест важливим: він руйнує комфортну ілюзію, ніби мистецтво може залишатися красивою вітриною, коли під нею лежать могили.
