У центрі Києва готують реконструкцію будинку Софії Горбунової — історичної будівлі на вулиці Алли Тарасової, яка зберігає пам’ять про міську забудову кінця XIX століття, радянські комунальні квартири й мистецьке життя 1990-х. За словами пам’яткоохоронця Дмитра Перова, споруду можуть закрити так званим намальованим фасадом на час перебудови. Така практика вже стала для Києва тривожним символом: коли історичний будинок накривають декоративним зображенням, містяни часто не бачать, що саме відбувається за будівельним парканом, а сам об’єкт може втратити автентичні риси під виглядом реконструкції.
Будинок звели у 1899 році разом із сусіднім флігелем №6Б. Разом вони формували єдину садибу, типову для історичного Києва кінця XIX — початку XX століття. Такі комплекси важливі не лише окремими фасадами, а й планувальною логікою: головний будинок, флігель, внутрішній двір, зв’язок із вулицею, масштаб забудови. Саме з таких садиб складалася стара міська тканина, яку Київ поступово втрачає через знесення, надбудови, точкову забудову та перетворення історичних будинків на офісні, торговельні або готельні комплекси.
З кінця XIX століття до 1916 року домоволодіння належало міщанці Софії Горбуновій. Її ім’я сьогодні повертає будівлі людський вимір. Це не просто «об’єкт нерухомості» в центрі міста, а частина історії київського домоволодіння, міщанського середовища й повсякденного життя старого Києва. У радянський період у будинку облаштували комунальні квартири, і споруда отримала новий шар пам’яті — вже не приватної садиби, а спільного проживання кількох родин, типової для XX століття трансформації міського житла. У 1990-х і на початку 2000-х тут жив мистецький сквот, що додало будівлі ще один, неформальний і культурний пласт.
Саме ця багатошаровість робить будинок Софії Горбунової цінним. Він не є лише красивою старою спорудою. Це місце, де перетнулися дореволюційна історія, радянський побут, пострадянська мистецька самоорганізація й нинішній конфлікт між девелопментом та охороною спадщини. У таких об’єктах важливо зберігати не тільки стіни, а й контекст. Коли історична садиба перетворюється на готельно-торговельно-офісний комплекс, виникає ризик, що від минулого залишиться лише умовна оболонка або стилізований фасад, який більше імітує пам’ять, ніж реально її береже.
За даними Дмитра Перова, Департамент охорони культурної спадщини КМДА досі не додав будівлю до переліку пам’яток Києва. Це ключова проблема. Якщо історичний об’єкт не має належного охоронного статусу, він стає значно вразливішим перед реконструкцією, переплануванням, надбудовами або фактичною перебудовою. Формально він може сприйматися як звичайна будівля, хоча фактично має історичну, архітектурну й культурну цінність. У Києві така ситуація повторюється роками: споруди, які потребують охорони, надто довго залишаються без статусу, а забудовники отримують документи швидше, ніж місто встигає захистити спадщину.
Паралельно інший департамент КМДА вже видав компаніям «Віала» та «Прометей-Сяйво» декларації на початок робіт із реконструкції будівель під готельно-торговельно-офісний комплекс. Саме тут виникає системне питання до міського управління. Якщо один підрозділ не встигає або не хоче надати історичній будівлі охоронний статус, а інший уже відкриває шлях до реконструкції, то спадщина фактично програє бюрократичну гонку. Для міста це небезпечна модель, бо вона дозволяє формально діяти в межах процедур, але по суті руйнувати історичне середовище.
За словами Перова, обидві компанії пов’язують із сестрами Балясними — підприємницями, яких раніше згадували у скандалах навколо перебудови історичних об’єктів у столиці. Зокрема, йдеться про надбудову поверхів на історичному будинку на вулиці Михайла Грушевського та масштабні роботи під будівлею на Ярославовому Валу. Такі згадки посилюють занепокоєння навколо будинку Софії Горбунової, адже суспільна довіра до проєкту реконструкції залежить не лише від формальних документів, а й від репутації учасників процесу. Якщо забудовників або пов’язаних із ними осіб уже асоціювали з конфліктами навколо історичної забудови, новий проєкт автоматично викликає більше запитань.
Окрема проблема — розташування садиби. Вона перебуває у буферній зоні ЮНЕСКО навколо Софійського собору. Це територія, де будь-які втручання мають оцінюватися особливо уважно, бо йдеться не лише про окремий будинок, а про історичне середовище навколо пам’ятки світового значення. Роботи в таких зонах мають погоджуватися з Міністерством культури та структурами ЮНЕСКО. Якщо ці вимоги ігноруються або виконуються формально, Київ ризикує не лише втратити черговий історичний об’єкт, а й погіршити стан охорони території, яка має міжнародне значення.
Перов також стверджує, що об’єкт наразі не має навіть будівельного паспорта. Якщо це відповідає дійсності, ситуація стає ще проблемнішою. Реконструкція історичної споруди в центрі столиці, у зоні впливу Софії Київської, не може відбуватися в режимі поспіху, неповних документів або непрозорих рішень. Для таких об’єктів мають бути зрозумілі межі допустимого втручання: що саме зберігається, що реставрується, які елементи є автентичними, чи плануються надбудови, як зміниться силует вулиці, чи не постраждає флігель, двір і загальна структура садиби.
Практика «намальованих фасадів» у Києві давно викликає недовіру. Формально вона може подаватися як спосіб зберегти естетичний вигляд вулиці під час робіт. Але для пам’яткоохоронців і містян це часто виглядає як ширма, за якою історичний будинок може втрачати справжній фасад, внутрішні конструкції або архітектурні деталі. Місто бачить красиву картинку, але не бачить реального процесу. У випадку будинку Софії Горбунової така перспектива особливо небезпечна, бо об’єкт і без того не має належного охоронного статусу.
Ця історія вкладається в ширший конфлікт навколо історичного центру Києва. Столиця постійно балансує між потребою розвитку й обов’язком зберігати спадщину. Готелі, офіси, торговельні площі й апартаменти приносять прибуток, але якщо вони з’являються ціною втрати старих садиб, місто поступово втрачає власне обличчя. Історичний Київ не можна відтворити після знищення. Його не замінить новий фасад «у стилі старого міста», декоративна імітація або табличка з короткою довідкою. Автентичність існує лише доти, доки збережено саму матеріальну тканину будівлі.
Особливо болісно такі конфлікти сприймаються під час війни. Росія руйнує українські міста ракетами й дронами, а всередині країни історичні будівлі можуть зникати через байдужість, комерційний тиск або управлінську слабкість. У таких умовах охорона спадщини є не другорядною темою, а частиною боротьби за ідентичність. Кожен старий будинок у центрі Києва — це доказ тяглості міста, його пам’яті й європейського характеру. Втрата таких об’єктів робить місто біднішим не тільки архітектурно, а й культурно.
Будинок Софії Горбунової потребує не кулуарної реконструкції, а відкритої публічної розмови. Містяни мають знати, які документи видані, що саме планують зробити з будівлею, чи погоджені роботи з профільними органами, чому споруда досі не має статусу пам’ятки, які гарантії збереження фасадів, конструкцій і історичного середовища. Якщо проєкт справді передбачає збереження, це має бути доведено документами й відкритою комунікацією. Якщо ж під реконструкцією приховується фактичне знищення старої садиби, місто має право вимагати зупинки робіт.
У підсумку ситуація з будинком Софії Горбунової є ще одним тестом для Києва. Чи здатна столиця захищати історичні споруди до того, як вони опиняються під загрозою? Чи можуть департаменти КМДА діяти узгоджено, а не створювати вікно можливостей для забудовників? Чи враховуватиметься статус буферної зони ЮНЕСКО не на папері, а в реальних рішеннях? І головне — чи визнає місто, що історична садиба є цінністю сама по собі, а не лише ділянкою під черговий комерційний комплекс?
