Під час Каннського кінофестивалю анонсували створення міжнародної історичної драми «Чужорідні тіла» (Foreign Bodies), присвяченої Вальдемару Хавкіну — видатному українському вченому єврейського походження, одному з піонерів світової бактеріології. Його робота наприкінці XIX — на початку XX століття допомогла врятувати мільйони життів, однак ім’я науковця досі залишається менш відомим для широкої аудиторії, ніж масштаби його внеску. Режисером фільму стане Шекар Капур, номінант на «Оскар» і лауреат премії BAFTA, відомий за історичною драмою «Єлизавета». Уже на етапі анонсу проєкт виглядає як спроба повернути Хавкіна у світову культурну пам’ять і розповісти його історію мовою великого міжнародного кіно.
Вальдемар Хавкін народився в Одесі 1860 року й став одним із найважливіших науковців свого часу. Його життя поєднало український, єврейський, французький, британський та індійський контексти, а біографія вийшла далеко за межі звичної історії про лабораторні відкриття. Це була історія людини, яка працювала з небезпечними епідеміями, боролася за довіру до науки, стикалася з колоніальними структурами влади, антисемітизмом, підозрами й політичними інтригами. Саме тому майбутній фільм має потенціал бути не лише біографічною драмою про видатного вченого, а й ширшою розповіддю про науку, імперії, упередження й ціну людської відданості справі.
Дія «Чужорідних тіл» розгортатиметься в Одесі, Парижі, Лондоні, Мумбаї та Колкаті. Така географія одразу задає епічний масштаб історії. Одеса постає місцем походження героя, містом на перетині культур, мов і політичних напружень. Париж — простором науки, інтелектуального середовища і європейських лабораторій. Лондон — центром імперської адміністрації, де ухвалювалися рішення, що впливали на колоніальні території. Мумбаї та Колката — місцями, де наукова робота Хавкіна стала питанням життя і смерті для величезної кількості людей. Такий маршрут дозволяє показати не лише біографію однієї людини, а й карту світу, у якому наука, влада й людське життя були нерозривно пов’язані.
Британська адміністрація в Індії призначила Хавкіна державним бактеріологом. Це свідчило про визнання його професійного авторитету, але водночас поставило вченого в складну систему колоніальних відносин. У таких умовах наукове відкриття не існувало в чистому просторі. Воно залежало від чиновників, військових, бюрократії, расових і соціальних ієрархій, довіри або недовіри місцевого населення, а також від страху перед невідомими медичними методами. Для кіно це надзвичайно сильний матеріал: герой не просто шукає вакцину чи метод порятунку, а проходить через світ, де правда науки постійно стикається з політикою, забобонами й нерівністю.
Одним із ключових драматичних епізодів біографії Хавкіна стала справа, яку називали «другою справою Дрейфуса». Ученого несправедливо звинуватили, і це звинувачення стало не лише ударом по його кар’єрі, а й проявом глибших суспільних упереджень. Порівняння зі справою Дрейфуса вказує на антисемітський контекст, у якому навіть видатні заслуги не захищали людину від підозр, принижень і політичного переслідування. Для сучасної аудиторії ця лінія може звучати особливо актуально, адже суспільства знову стикаються з хвилями антисемітизму, ксенофобії, недовіри до науковців і спробами шукати «винних» у кризах.
Шекар Капур порівняв епічний характер проєкту з «Лоуренсом Аравійським», але водночас наголосив, що в центрі історії буде дуже особистий і внутрішній конфлікт. За його словами, це розповідь про людину, яка врятувала мільйони життів і водночас стала об’єктом поклоніння та ненависті. Саме така подвійність може стати головною силою фільму. Хавкін не був лише «героєм науки» у простому плакатному сенсі. Його життя показує, що великі відкриття не гарантують безпеки, вдячності чи справедливості. Людина може зробити неймовірний внесок у порятунок інших, але все одно залишитися вразливою перед системою, упередженнями й політичною кон’юнктурою.
Для Шекара Капура ця тема виглядає органічною. Його «Єлизавета» працювала з історією влади, особистої трансформації, політичних змов і людини, яка опиняється всередині великого історичного механізму. У випадку «Чужорідних тіл» масштаб інший, але конфлікт не менш сильний: учений проти епідемії, імперської підозри, соціального страху й власної самотності. Якщо авторам вдасться поєднати історичну панораму з людською глибиною, фільм може стати не лише видовищною біографічною драмою, а й важливим висловлюванням про довіру до знання в епоху криз.
Українським продюсером проєкту є співзасновник компанії United Heroes Єгор Олесов, відомий за роботами «Ціна правди», «Захар Беркут» і «Мавка. Лісова пісня». Його участь важлива, адже фільм повертає у світовий культурний контекст постать, пов’язану з Україною, але довгий час недостатньо присутню в українській масовій пам’яті. Українська культура часто лише зараз активно повертає собі імена людей, які народилися або сформувалися на українських землях, але через імперські, радянські чи західні рамки були вписані в інші історії без належного акценту на їхньому походженні.
Постать Хавкіна особливо важлива для України, бо вона руйнує спрощені уявлення про національну історію. Український культурний простір завжди був багатомовним, багатоконфесійним і поліетнічним. Одеса, де народився Хавкін, є одним із найяскравіших прикладів такого перетину. Єврейська історія України — невід’ємна частина історії країни, і фільм про Хавкіна може допомогти краще побачити цей зв’язок. У час, коли Україна бореться проти російської імперської оптики, повернення таких імен стає не лише культурною, а й політичною дією.
До міжнародної продюсерської команди також увійшли Дж. Д. Закаріас, Гелен Гадфілд та Александра Стоун, яка раніше співпрацювала з Бернардо Бертолуччі та Джонатаном Ґлейзером. Такий склад свідчить про амбіцію створити фільм для широкої міжнародної аудиторії, а не лише нішеву історичну драму. Сценарій написав британський драматург Пол Твіві, який три роки досліджував сімейні архіви Хавкіна. Це важлива деталь: біографічне кіно потребує не лише драматургічної сили, а й ретельної роботи з джерелами, щоб складна історія не перетворилася на спрощену легенду.
Наразі триває кастинг на головні ролі. Саме акторський вибір буде одним із ключових для успіху проєкту, адже образ Хавкіна потребує поєднання інтелектуальної напруги, внутрішньої самотності, моральної впертості й людської вразливості. Це не герой дії у звичному сенсі, але його життя було сповнене ризику. Науковець, який працює з епідеміями, випробуваннями, масовою смертністю й адміністративним тиском, перебуває в не менш драматичній ситуації, ніж військовий чи політичний лідер. Його поле бою — лабораторія, колоніальна лікарня, бюрократичний кабінет і суспільство, яке не завжди готове повірити науці.
Актуальність фільму сьогодні очевидна. Світ після пандемії дуже добре знає, як швидко може зруйнуватися довіра до медицини, вакцин, експертів і наукових інституцій. Те, що Хавкін переживав понад століття тому, знову звучить сучасно: страх перед хворобою, пошук винних, недовіра до щеплень, політизація науки, ксенофобія, антисемітизм і боротьба за право факту бути сильнішим за забобон. «Чужорідні тіла» можуть показати, що ці проблеми не є винаходом XXI століття. Вони мають довгу історію, і саме тому потребують чесного осмислення.
Назва Foreign Bodies також багатозначна. У медичному сенсі «чужорідне тіло» — це щось, що потрапляє в організм і викликає реакцію. У соціальному й політичному сенсі так часто сприймають людей, яких система оголошує чужими: євреїв, мігрантів, колонізованих, інакших, незручних, тих, хто не вписується в домінантний порядок. Хавкін у цій метафорі може бути і тим, хто бореться з хворобою, і тим, кого саме суспільство сприймає як чужорідне тіло, попри його внесок у порятунок мільйонів. Це сильна драматургічна рамка для фільму про науку й упередження.
Для української аудиторії «Чужорідні тіла» можуть стати приводом заново відкрити Хавкіна як частину власної історії. Україна має багато постатей світового масштабу, які досі недостатньо присутні в публічній культурі. Їхні біографії часто розкидані між різними країнами, мовами й архівами, а тому потребують повернення через книжки, фільми, музеї та освіту. Міжнародна драма з великим режисером і продюсерською командою може зробити те, що не завжди здатні зробити академічні тексти: привернути масову увагу до імені, яке заслуговує на ширше визнання.
Якщо проєкт буде реалізовано на заявленому рівні, він може стати важливою подією не лише для світового кіно, а й для української культурної дипломатії. Історія Хавкіна показує Україну не як периферію, а як простір, з якого виходили люди глобального значення. Вона також нагадує, що українська історія — це частина історії світової науки, єврейської культури, антиколоніальної критики й боротьби за людське життя. Саме такі сюжети допомагають Україні говорити зі світом не лише про війну, а й про власну глибоку й багатошарову спадщину.
