У центрі американського Провіденса демонтували мурал із зображенням української біженки Ірини Заруцької, вбитої у місті Шарлотт. Робота, яка мала стати жестом пам’яті про жінку, що втекла від війни й загинула вже у США, швидко опинилася в центрі політичної суперечки. Причиною стала не лише сама історія злочину, а й фінансування кампанії зі створення таких муралів за участю Ілона Маска, а також меседжі, які автори ініціативи пов’язували з критикою американської системи правосуддя.
Мурал розміщувався на будівлі бару The Dark Lady у центрі Провіденса. Після хвилі критики з боку частини громади та міської влади заклад погодився прибрати зображення. Будівельники зняли полотно зі стіни, склали його та вивезли. Саму роботу не знищили: представники художника заявили, що її планують встановити в іншому місці, однак де саме це станеться, наразі невідомо.
Ірина Заруцька була українською біженкою, яка опинилася у США після початку повномасштабної війни Росії проти України. Її вбив рецидивіст у Шарлотті, і ця трагедія отримала широкий резонанс в американському суспільстві. Для українців її історія стала ще одним болючим нагадуванням про долі людей, які були змушені покинути дім через війну, шукали безпеки за кордоном, але зіткнулися з новою загрозою вже далеко від України.
Після вбивства Заруцької Ілон Маск підтримав кампанію зі створення муралів на її честь. Ідея полягала не лише у вшануванні пам’яті українки, а й у публічній критиці американської системи правосуддя. Автори ініціативи наголошували, що небезпечні злочинці не повинні знову опинятися на волі, якщо вони становлять загрозу для суспільства. Саме ця частина кампанії й зробила мурал не просто меморіальним зображенням, а політичним висловлюванням.
У Провіденсі частина мешканців сприйняла роботу як політичну агітацію, пов’язану з правими поглядами, критикою судової системи та постаттю Маска, яка в американському суспільстві давно викликає полярні реакції. Для критиків питання полягало не лише у вшануванні Ірини, а й у тому, хто фінансує кампанію, які меседжі вона просуває і чому саме ця трагедія стала частиною ширшої політичної боротьби.
Інші мешканці, навпаки, назвали критику несправедливою. Вони наголошували, що в центрі історії має залишатися вбита українка, а не політичні погляди мільярдера чи суперечки між американськими політичними таборами. Для них демонтаж муралу виглядає як спроба прибрати з публічного простору пам’ять про жертву лише через те, що її історію підтримали люди з неоднозначною політичною репутацією.
Автор роботи Іан Годро заявив, що суспільство фактично перестало дивитися на сам мурал і зосередилося лише на джерелі фінансування. За його словами, демонтаж став сумним моментом, адже він хотів, щоб зображення залишилося частиною міського простору Провіденса. Художник вважає, що мистецька робота могла існувати як знак пам’яті та співчуття, однак політичний контекст повністю поглинув розмову про її художній і людський сенс.
Ця ситуація показує, наскільки складною стала публічна пам’ять у сучасному світі. Навіть історія конкретної загиблої людини може швидко перетворитися на поле боротьби між різними групами впливу. У випадку Ірини Заруцької йдеться про кілька рівнів одночасно: українську біженку, жертву насильницького злочину, американську дискусію про кримінальне правосуддя, роль мільярдерів у політичних кампаніях і межі мистецтва в міському просторі.
Для України ця історія має особливий вимір. Українські біженці після 2022 року стали частиною багатьох суспільств — у Європі, Північній Америці та інших регіонах світу. Їхні особисті трагедії часто сприймаються через призму війни, втрати дому, травми й адаптації до нового середовища. Однак випадок Заруцької показує, що життя українців за кордоном може ставати частиною внутрішньої політики країн, які їх прийняли.
У США ця трагедія наклалася на давню дискусію про злочинність, рецидивістів, судові рішення, роботу поліції та відповідальність держави за безпеку громадян. Для одних історія Ірини стала доказом того, що система правосуддя занадто м’яко ставиться до небезпечних людей. Для інших — прикладом того, як окрему трагедію можуть використовувати для політичної мобілізації, посилення страху й атаки на опонентів.
Саме тому мурал у Провіденсі перестав бути лише зображенням. Він перетворився на символ конфлікту між пам’яттю та політизацією. З одного боку, суспільство має право вшановувати жертв насильства, особливо коли йдеться про людину, яка вже пережила війну та втечу з рідної країни. З іншого боку, публічний простір міста завжди є спільним простором, де важливо враховувати сприйняття громади, контекст фінансування та можливі політичні наслідки.
Демонтаж муралу не закрив дискусію, а навпаки — продовжив її. Тепер питання полягає в тому, де опиниться полотно і чи зможе воно бути сприйняте в іншому місці без такого рівня конфлікту. Якщо роботу справді встановлять повторно, вона вже матиме іншу історію: не лише як пам’ятник Ірині Заруцькій, а й як приклад того, як пам’ять про жертву може стати предметом політичної боротьби.
Для української аудиторії ця історія важлива ще й тому, що вона змушує говорити про гідність пам’яті. Коли загиблу людину згадують у публічному просторі, важливо не втратити її за політичними гаслами, спонсорами, конфліктами й медійними хвилями. Ірина Заруцька була не символом у чужій політичній суперечці, а реальною людиною з українською історією, втечею від війни та трагічно обірваним життям.
Водночас неможливо ігнорувати, що будь-який меморіальний жест у сучасному світі має контекст. Хто замовляє роботу, хто її фінансує, які меседжі супроводжують появу муралу, як це сприймає місцева громада — усе це впливає на долю мистецького об’єкта. У Провіденсі цей контекст виявився сильнішим за саме зображення, і полотно зняли зі стіни.
Історія муралу Ірини Заруцької стала прикладом того, як пам’ять про українську біженку може опинитися в центрі американських суперечок про правосуддя, політику, свободу висловлювання та межі публічного мистецтва. Вона також нагадує, що трагедії українців за кордоном не існують у вакуумі: вони стають частиною глобального інформаційного простору, де співчуття часто змішується з політичними інтересами.
Демонтаж у Провіденсі не скасовує пам’яті про Ірину Заруцьку, але показує, наскільки вразливою може бути ця пам’ять, коли її починають тлумачити крізь призму чужих політичних конфліктів. Для одних мурал був знаком скорботи й солідарності з українкою. Для інших — елементом кампанії з чітким ідеологічним підтекстом. Між цими двома поглядами й розгорнулася суперечка, яка вийшла далеко за межі однієї стіни в центрі Провіденса.
