Демонтований з Андріївського узвозу пам’ятник російському письменнику Михайлу Булгакову планує викупити Художній музей Віктора Бажана у Полтаві. Про це повідомив засновник музею Віктор Бажан. За його словами, монумент хочуть придбати у родини скульптора, щоб зберегти його для наступних поколінь. Остаточну ціну пам’ятника ще обговорюють. Якщо домовленості вдасться досягти, скульптуру встановлять на подвір’ї музею, однак окрему експозицію з неї не створюватимуть.
Ця новина стала продовженням резонансної історії навколо пам’ятника Булгакову в Києві. Монумент тривалий час стояв на Андріївському узвозі, біля будинку, пов’язаного з біографією письменника. Для частини містян він був елементом локальної київської пам’яті, для інших — символом російської культурної присутності, яка після початку повномасштабної війни потребує критичного перегляду. Саме тому демонтаж пам’ятника не став суто технічним рішенням. Він відкрив ширшу дискусію про те, що робити з об’єктами, які мають мистецьку, міську або історичну цінність, але водночас пов’язані з російською імперською традицією.
У квітні 2024 року Український інститут національної пам’яті визнав Михайла Булгакова символом російської імперської політики. Комісія Інституту назвала письменника імперцем за світоглядом і затятим українофобом, попри те що він народився й частину життя провів у Києві. Для прихильників демонтажу це стало важливим аргументом: на їхню думку, публічне вшанування Булгакова в українській столиці не може існувати поза контекстом його ставлення до українців, української мови та української державності. Особливо під час війни, коли Росія використовує культуру як один із інструментів виправдання власного імперського впливу.
Дискусія навколо Булгакова була складною саме тому, що вона не зводиться до простого питання про літературу. Письменник має помітне місце в історії світової культури, його твори вивчають, перекладають і обговорюють. Водночас для України сьогодні важливо не лише те, чи був автор талановитим, а й те, яку політичну та культурну роль його образ відіграє в публічному просторі. Пам’ятник у центрі Києва — це не бібліотечна полиця і не академічна дискусія. Це форма вшанування, яка створює символічну ієрархію міста й показує, кого держава та громада готові ставити в центрі спільної пам’яті.
У грудні 2025 року Київрада підтримала рішення про демонтаж пам’ятника Булгакову. Сам монумент демонтували у червні 2026 року. Це рішення вписується в ширший процес деколонізації українського публічного простору, який активізувався після повномасштабного вторгнення Росії. Українські міста прибирають назви, пам’ятники й символи, пов’язані з російською імперською та радянською політикою. Йдеться не про стирання історії, а про зміну того, що саме вважається гідним публічного вшанування. У цьому сенсі демонтаж Булгакова став частиною великого перегляду культурної спадщини, яка десятиліттями формувалася під впливом російського центру.
Водночас історія з можливим викупом пам’ятника полтавським музеєм показує інший бік цієї політики. Демонтаж не обов’язково має означати фізичне знищення об’єкта. Пам’ятник може бути вилучений із почесного місця в міському просторі, але збережений як артефакт епохи, як робота конкретного скульптора або як матеріальне свідчення певного етапу культурної політики. Саме це, судячи із заяви Віктора Бажана, і є мотивом музею: не повертати монумент у статус публічного вшанування, а зберегти його як предмет для майбутнього осмислення.
Такий підхід може стати компромісом між двома крайніми позиціями. З одного боку, український публічний простір не повинен і далі відтворювати імперські символи, особливо в умовах війни Росії проти України. З іншого боку, не кожен демонтований об’єкт має зникати безслідно. Частина таких пам’ятників може перейти до музейного або дослідницького контексту, де їх не вшановують, а пояснюють. Різниця принципова: стояти в центрі міста як символ пошани — це одне, перебувати на музейному подвір’ї або у фондовому просторі як проблемний артефакт — зовсім інше.
Однак у випадку з Булгаковим ця межа буде особливо чутливою. Якщо пам’ятник встановлять на подвір’ї музею без належного пояснення, частина суспільства може сприйняти це як спробу реабілітації або перенесення культу в інше місто. Якщо ж його розміщення супроводжуватиметься чітким контекстом — хто такий Булгаков, чому він став предметом критики, чому пам’ятник демонтували в Києві й чому його зберігають саме як артефакт, — такий крок може мати освітню цінність. Віктор Бажан уже заявив, що окрему експозицію з пам’ятника не робитимуть, але питання інтерпретації все одно залишиться важливим.
Для Полтави можливе розміщення пам’ятника також може стати предметом дискусії. Місто, як і вся Україна, переживає власний процес переосмислення спадщини, назв, пам’ятників і культурних орієнтирів. Тому поява демонтованого київського монумента російському письменнику на території місцевого музею неминуче викличе запитання: чи це збереження мистецького об’єкта, чи створення нового місця тяжіння навколо суперечливої постаті. Відповідь залежатиме від того, як саме музей оформить цей крок і чи зможе пояснити свою позицію суспільству.
Сама ідея зберігати демонтовані пам’ятники не є новою. Багато країн, які проходили через зміну політичних режимів або деколонізацію, створювали спеціальні простори для переміщених монументів. Там вони втрачали роль об’єктів вшанування й ставали матеріалом для розмови про минуле, пропаганду, владу та пам’ять. Україна також потребує подібної зрілої політики. Питання не тільки в тому, що демонтувати, а й у тому, що робити після демонтажу. Без цього суспільство або знищуватиме все без аналізу, або ризикуватиме повертати старі символи в нових формах.
Пам’ятник Булгакову є показовим прикладом, бо він поєднує кілька рівнів конфлікту. Це і твір скульптора Миколи Рапая, який має власну художню історію. Це і частина київського міського ландшафту, який десятиліттями формувався під впливом різних культурних традицій. Це і символ російської літературної присутності в Україні. Це і предмет політичної суперечки про українофобію, імперську оптику та право українських міст самим визначати, кого вони вшановують. Саме тому його демонтаж і подальша доля викликають таку увагу.
Для прихильників демонтажу важливо, щоб рішення Києва не було знецінене. Вони наполягають: якщо Україна визнає певного діяча символом імперської політики, то його пам’ятник не може просто переїхати в інше місто й отримати нове почесне місце. Для прихильників збереження монумента важливо інше: навіть проблемні об’єкти минулого мають залишатися доступними для дослідження, а не зникати через політичні рішення моменту. Обидві позиції мають підстави, але ключовим залишається питання контексту. Без нього будь-яке рішення буде сприйматися як перемога одних і поразка інших.
У цій історії держава й громади мають навчитися розділяти пам’ять, мистецтво та публічне вшанування. Демонтаж із центральної міської локації може бути необхідним, якщо об’єкт суперечить сучасній політиці пам’яті та травмує суспільство під час війни. Але подальше збереження такого об’єкта в музейному середовищі може бути виправданим, якщо воно не створює нового культу. Це тонка межа, і саме вона визначить, чи стане випадок із пам’ятником Булгакову прикладом відповідального поводження зі складною спадщиною, чи новим джерелом конфлікту.
Повномасштабна війна змусила Україну швидше відповідати на питання, які десятиліттями відкладали. Чи може російський культурний канон залишатися центральним у містах, які щодня протистоять російській агресії? Чи достатньо народження або проживання в Києві, щоб фігура отримувала публічне вшанування в українській столиці? Чи повинна мистецька цінність пам’ятника переважати його політичний зміст? І хто має ухвалювати остаточні рішення — держава, громада, експерти, власники чи музеї? Історія Булгакова показує, що простих відповідей тут немає.
Можливий викуп монумента Полтавським художнім музеєм не скасовує рішення Києва про демонтаж і не змінює висновків УІНП. Але він відкриває новий етап дискусії: що робити з матеріальними слідами імперської культурної політики після того, як їх прибрали з центральних площ, вулиць і символічних місць. Якщо музей зможе зберегти пам’ятник без перетворення його на об’єкт шанування, це може стати прикладом складного, але корисного підходу. Якщо ж контекст буде розмитим, суперечка лише переїде з Андріївського узвозу до Полтави.
У підсумку історія з пам’ятником Булгакову показує, що деколонізація — це не тільки демонтаж. Це також відповідальність за те, як суспільство пояснює свої рішення, що залишає для майбутнього і як розрізняє збереження артефакту та продовження культу. Україна має право прибирати з публічного простору символи російської імперської політики. Але вона також має шанс створити зрілу музейну практику, у якій складне минуле не замовчується і не прославляється, а аналізується. Саме від цього залежить, чи стане доля пам’ятника Булгакову черговим скандалом, чи прикладом дорослої розмови про спадщину, війну та право українських міст на власну пам’ять.
