У Києві, Львові, Рівному, Одесі, Харкові та інших українських містах дванадцятий день поспіль відбуваються мирні акції, що розпочалися після відставки Михайла Федорова з посади міністра оборони. Попри відсутність централізованих анонсів і нових масових закликів, люди знову вийшли на площі, демонструючи, що протестний рух продовжує існувати вже значною мірою завдяки самоорганізації учасників.
Перші акції були зосереджені на конкретних кадрових вимогах — поверненні Федорова до Міністерства оборони та зміні головнокомандувача Збройних сил України. Після звільнення Олександра Сирського й призначення нового військового керівництва одна з основних вимог протестувальників була виконана. Однак акції не припинилися, а їхня тематика поступово стала ширшою.
На плакатах і в гаслах дедалі частіше йдеться не лише про долю колишнього міністра. Учасники висловлюють невдоволення тим, як державне керівництво пояснює кадрові рішення, реагує на суспільні запити та комунікує щодо проблем у війську. Для багатьох людей відставка Федорова стала лише приводом порушити ширшу тему відповідальності влади та її здатності відкрито говорити з громадянами під час війни.
Протестувальники наголошують, що суспільство має право знати причини рішень, які безпосередньо впливають на обороноздатність країни. Йдеться про мобілізацію, забезпечення підрозділів, розвиток безпілотних систем, кадрові конфлікти в оборонному секторі та відповідальність посадовців за ситуацію на фронті. Відсутність зрозумілих пояснень створює простір для чуток, недовіри та відчуття, що важливі рішення ухвалюються без урахування позиції громадян.
У Києві учасники традиційно збираються біля театру імені Івана Франка. Саме ця площа стала головним місцем столичних протестів із перших днів. Люди приходять із саморобними картонними плакатами, українськими прапорами та фотографіями військових. Частина учасників наголошує, що виходить не на підтримку конкретного політика, а за прозорість оборонного управління та повагу до суспільства.
Ветеран Дмитро Козятинський, який був одним з ініціаторів перших акцій, анонсував на п’ятницю, 31 липня, ходу в Києві. Очікується, що вона стане новим етапом протестного руху та покаже, чи зберігається здатність учасників до масштабної мобілізації після майже двох тижнів щоденних зібрань.
Сам факт продовження протестів без постійних закликів організаторів свідчить про те, що акції вийшли за межі одноразової реакції на кадрове рішення. Люди самостійно домовляються про час і місце зустрічей, поширюють інформацію у соціальних мережах та приходять на площі навіть тоді, коли немає єдиного офіційного сценарію події.
У Харкові протест відбувався в умовах безпосередньої воєнної загрози. Після повідомлення про застосування Росією керованої авіаційної бомби учасники не розійшлися, а перемістилися до підземного переходу. Акція продовжилася в укритті, що вкотре показало особливість громадського життя в прифронтовому місті.
Харків’яни змушені поєднувати мирний протест із постійним ризиком російських ударів. Сигнал повітряної тривоги, загроза КАБів або безпілотників можуть будь-якої миті змінити формат зібрання. Проте навіть за таких обставин люди продовжують виходити, наголошуючи, що війна не скасовує права громадян вимагати пояснень і впливати на державні рішення.
Водночас акції несуть додаткові безпекові ризики. У Львові під час мітингу на підтримку Федорова стався інцидент за участю невідомого чоловіка з ножем. За повідомленням NV, він намагався напасти на учасників зібрання. Спочатку чоловіка зупинили самі протестувальники, після чого його передали поліції.
Правоохоронці забрали затриманого та почали збирати свідчення в очевидців. Обставини події, мотиви чоловіка та юридична кваліфікація його дій мають бути встановлені під час перевірки. До завершення розслідування передчасно стверджувати, чи був інцидент безпосередньо пов’язаний із політичними поглядами нападника або тематикою акції.
Ситуація у Львові актуалізувала питання безпеки мирних зібрань. В умовах війни поліція повинна одночасно захищати учасників протестів, контролювати громадський порядок і враховувати ризик повітряних атак. Самі організатори також мають передбачати маршрути до укриттів, засоби зв’язку та порядок дій у разі провокацій.
Мирний характер протестів залишається принциповою умовою їхньої легітимності. Учасники наголошують, що не прагнуть дестабілізації держави та усвідомлюють загрози, пов’язані з російською агресією. Водночас вони не погоджуються з позицією, за якою війна має стати підставою для повної відмови від публічної критики влади.
Українське суспільство вже неодноразово демонструвало здатність поєднувати підтримку армії з вимогами до державного керівництва. Значну частину учасників нинішніх акцій становлять ветерани, волонтери, родичі військовослужбовців і люди, які допомагають Силам оборони. Їхні претензії спрямовані не проти української державності, а проти управлінських рішень, які вони вважають недостатньо поясненими або неефективними.
Особливістю нинішньої хвилі протестів стала велика кількість саморобних плакатів. На них поруч із вимогою повернути Федорова з’являються заклики поважати громадян, реформувати армію, відповідати за помилки та не ігнорувати голос суспільства. Частина написів має іронічний характер, однак за гумором стоїть серйозне невдоволення якістю державної комунікації.
Для влади затягування протестів є сигналом, що лише кадрових перестановок може бути недостатньо. Люди очікують пояснення того, чому виникли конфлікти між Міністерством оборони та військовим командуванням, які саме проблеми залишалися нерозв’язаними та як нове керівництво планує їх усувати.
Володимир Зеленський уже заявляв про необхідність єдності між Міноборони та командуванням армії, нового підходу до мобілізації й підготовки до складної зими. Однак протестувальники прагнуть бачити не лише загальні формулювання, а конкретний план дій, строки та персональну відповідальність за його виконання.
Окремим питанням залишається можливе повернення Федорова до оборонного сектору. Президент не дав прямої відповіді щодо його поновлення на посаді, наголосивши натомість, що робочі суперечки не повинні впливати на військову стратегію. Така невизначеність підтримує головну вимогу частини учасників і не дозволяє протестам завершитися природним чином.
Водночас рух поступово стає менш персоналізованим. Навіть серед прихильників Федорова лунає думка, що головною проблемою є не доля однієї людини, а відсутність сталої системи взаємодії між владою, військовими та суспільством. За такого підходу повернення колишнього міністра не стане повним розв’язанням конфлікту без зміни принципів державної комунікації.
Дванадцятий день акцій показав, що суспільний запит на діалог зберігається. Відсутність прямого анонсу не завадила людям зібратися у різних регіонах, а повітряна загроза не зупинила харків’ян. Навіть небезпечний інцидент у Львові не призвів до відмови від мирного формату.
Подальший розвиток протестів залежатиме від реакції влади, масштабів ходи 31 липня та готовності учасників продовжувати щоденні зібрання. Держава може спробувати знизити напруження через відкриту розмову та конкретні рішення або дозволити невдоволенню накопичуватися.
В умовах повномасштабної війни така комунікація має особливе значення. Суспільна єдність не означає відсутності критики, а довіра не може ґрунтуватися лише на закликах не ставити запитань. Вона потребує чесного пояснення складних рішень, визнання помилок і готовності чути громадян, які вже багато років несуть на собі основний тягар війни.
