Верховна Рада в цілому підтримала законопроєкт про створення Українського національного пантеону — загальнонаціонального місця пам’яті, яке має стати одним із головних символів української державності. Йдеться не просто про новий меморіальний простір у Києві, а про спробу на рівні держави впорядкувати політику вшанування людей, які в різні історичні періоди боролися за Україну, розбудовували її інституції, захищали незалежність, формували культуру, науку, військо, спорт і національну ідентичність. Ухвалений закон визначає підходи до створення пантеону, проведення конкурсу щодо його будівництва, облаштування комплексу та процедур пам’ятного вшанування.
Ініціатива з’явилася в особливий момент — під час повномасштабної війни, коли питання пам’яті перестало бути лише гуманітарною темою. Для України воно напряму пов’язане з безпекою, політикою, міжнародною суб’єктністю та правом на власну історію. Росія роками намагалася привласнювати українських діячів, спотворювати історичні події, нав’язувати імперське бачення минулого й стирати внесок тих, хто працював заради української державності. Створення національного пантеону є відповіддю на цю політику. Держава фактично заявляє, що сама визначає своїх героїв, свої символи та свою традицію пам’яті.
Український національний пантеон має стати місцем, де вшановуватимуть найвидатніших представників української нації. Йдеться про людей, які зробили особливий внесок у становлення незалежності, розвиток держави, захист країни, формування війська, культури, мистецтва, освіти, науки, релігійного життя, спорту та громадянської свідомості. Такий простір має не лише зберігати пам’ять про окремих особистостей, а й показувати безперервність української історії — від попередніх державницьких традицій до сучасної України, яка бореться за своє існування у війні проти Росії.
Особливе значення матиме можливість перепоховання видатних українців, чиї могили нині розташовані за кордоном. Через століття бездержавності, еміграцію, репресії, політичні переслідування та війни багато українських діячів завершили життя далеко від Батьківщини. Частина з них була змушена виїхати, частина померла в еміграції, частина похована в країнах, де українська історична пам’ять не завжди має належний захист. Пантеон може стати місцем повернення таких імен у національний простір — не лише символічно, а й фізично, через перепоховання або встановлення кенотафів.
Кенотафи важливі тому, що не завжди можливо повернути останки людини в Україну. Іноді місце поховання втрачене, іноді перепоховання неможливе з юридичних, дипломатичних або етичних причин, а іноді родина може не погодитися на перенесення могили. У таких випадках меморіальна форма дозволяє вшанувати особу без порушення права близьких і без політичного тиску. Це важливий баланс між державним інтересом, історичною справедливістю та повагою до родин тих, кого планують увічнити.
Закон також має практичне значення, бо встановлює правила, а не залишає рішення лише на рівні політичної волі чи ситуативних ініціатив. Пантеон не може бути випадковим набором пам’ятників або простором, який формується залежно від зміни політичної кон’юнктури. Для такої інституції потрібні критерії, процедура відбору, громадське обговорення, експертна оцінка, архітектурний конкурс і зрозуміла відповідальність державних органів. Саме тому в законопроєкті окремо визначено підходи до будівництва, облаштування та функціонування майбутнього комплексу.
Важливо, що проєкт пантеону має обиратися через конкурс. Це принципово для якості майбутнього простору, адже йдеться не про звичайний об’єкт благоустрою, а про меморіальний комплекс національного значення. Його архітектура повинна бути гідною, сучасною, стриманою і водночас достатньо сильною за символікою. Україна вже має складний досвід із меморіалами, пам’ятниками й просторами пам’яті, коли частина рішень ухвалювалася поспіхом або без якісного суспільного діалогу. У випадку з пантеоном помилка була б особливо помітною, тому відкритий конкурс є необхідним запобіжником.
Пантеон може виконувати кілька функцій одночасно. Передусім це місце поховання, перепоховання або символічного вшанування. Водночас він може стати простором державних церемоній, офіційних заходів, уроків пам’яті, дипломатичних візитів і національних дат. Для багатьох країн такі місця є частиною політичної культури: туди приходять президенти, військові, іноземні делегації, школярі, родини загиблих і громадяни, які хочуть віддати шану тим, хто визначав історію держави. Україна також потребує такого простору, особливо після років війни, втрат і переосмислення власної історії.
Водночас створення пантеону неминуче викликатиме дискусії. Питання про те, кого саме вшановувати на загальнонаціональному рівні, завжди є складним. Українська історія має багато постатей, навколо яких існують різні оцінки, регіональні пам’яті, політичні конфлікти та міжнародні суперечки. Тому важливо, щоб пантеон не перетворився на інструмент партійної боротьби або черговий майданчик для історичних маніпуляцій. Його сила буде саме в довірі до процедури, фаховості експертів і здатності держави пояснювати суспільству свої рішення.
Особливо гостро це питання звучить на тлі війни. Україна щодня втрачає військових, медиків, волонтерів, рятувальників, цивільних, які стали частиною сучасної історії спротиву. Проте пантеон не може замінити військові кладовища, меморіали загиблим громадам чи місцеві простори пам’яті. Його завдання інше — сформувати найвищий державний рівень вшанування, де пам’ять про сучасну війну буде поєднана з пам’яттю про попередні покоління борців за Україну. Це має бути місце не лише скорботи, а й спадкоємності.
Для суспільства пантеон може стати відповіддю на запит: як саме держава пам’ятає своїх людей. Упродовж багатьох років українці часто стикалися з тим, що видатні постаті були відомі вузькому колу істориків, науковців або активістів, але не ставали частиною загальної культури пам’яті. Шкільні підручники, музеї, назви вулиць і меморіальні дошки не завжди створювали цілісну картину. Національний пантеон може стати точкою, де різні історичні лінії збиратимуться в одну державну оповідь: хто ми, за що боролися, кого вважаємо своїми моральними орієнтирами.
Політично це рішення також важливе. Під час війни Україна бореться не лише за території, а й за право мати власну історичну пам’ять без російських фільтрів. Російська пропаганда постійно намагається показати українську державність як випадкову, штучну або несамостійну. Пантеон, навпаки, має демонструвати глибину української традиції, тяглість боротьби, наявність власних героїв і власної державницької школи. Це частина інформаційної та культурної оборони, яка працює не менш довго, ніж зброя на фронті.
Економічний аспект також не варто ігнорувати. Будівництво такого комплексу потребуватиме фінансування, прозорих процедур, контролю за витратами та якісного управління. У суспільстві можуть виникати питання, чи доречно витрачати кошти на меморіальний комплекс під час війни. Відповідь залежатиме від того, наскільки влада зможе пояснити етапність робіт, джерела фінансування і значення проєкту. Пантеон не повинен конкурувати з потребами армії, лікуванням поранених або підтримкою родин загиблих. Але держава, яка воює за майбутнє, також має дбати про пам’ять, бо без неї перемога втрачає частину свого сенсу.
Створення Українського національного пантеону — це довгий процес, який не завершиться одним голосуванням у парламенті. Попереду вибір місця, конкурс, проєктування, будівництво, визначення процедур, робота з родинами, експертами, архівами, дипломатами та громадськістю. Але сам факт ухвалення закону закладає основу для системного підходу. Україна отримує шанс створити не просто меморіал, а простір, який говоритиме з майбутніми поколіннями мовою гідності, пам’яті та відповідальності.
Успіх цього проєкту залежатиме від того, чи стане пантеон справді загальнонаціональним, а не формальним державним об’єктом. Він має бути зрозумілим для людей з різних регіонів, різного віку та різного досвіду війни. У ньому повинна бути повага до складності української історії, до болю родин, до подвигу військових, до внеску культурних і наукових діячів, до тих, хто будував Україну тоді, коли це було небезпечно або майже неможливо. Якщо цей баланс вдасться зберегти, Український національний пантеон може стати одним із головних символів зрілої держави.
