Одеський міжнародний кінофестиваль представив національну конкурсну програму цього року, до якої увійшли 14 повнометражних українських стрічок. Глядачам покажуть чотири ігрові та десять документальних фільмів, що відображають сучасний стан українського кінематографа, досвід війни, вимушеної міграції, військової служби, волонтерства, втрати та пошуку нового життя.
Учасники програми змагатимуться за нагороди в номінаціях «Найкращий український ігровий повнометражний фільм» і «Найкращий український документальний повнометражний фільм». Окремо буде визначено володаря Гран-прі глядацьких симпатій, переможця якого оберуть за результатами голосування аудиторії фестивалю.
Ігрова частина національного конкурсу об’єднала чотири різні за жанром та інтонацією картини. Одні режисери намагаються уявити майбутнє України після війни, інші зосереджуються на особистому досвіді переселенців, людей з інвалідністю, митців і тих, хто прагне знайти своє місце в нових обставинах.
До програми увійшла антиутопія «За Перемогу!» режисера Валентина Васяновича. Події фільму розгортаються у повоєнному майбутньому України. Стрічка порушує питання про те, якою може стати країна після завершення великої війни, як зміниться суспільство та з якими наслідками доведеться зіткнутися людям, що пережили роки насильства, втрат і постійної небезпеки.
Валентин Васянович відомий своїм особливим кінематографічним стилем, у якому важливу роль відіграють візуальна композиція, довгі плани та стримана емоційність. У новій роботі режисер звертається не до безпосередньої фіксації бойових дій, а до осмислення того, що може чекати Україну після перемоги та якими можуть виявитися ціна і наслідки воєнного досвіду.
Фільм «Крила» режисерки Ани Роши де Соуз розповідає історію українки Орисі, яка має синдром Дауна. Після пережитої травми війни вона опиняється у Португалії та намагається відновитися, пристосуватися до незнайомого середовища й повернути відчуття безпеки.
Картина поєднує теми війни, вимушеної міграції та особливої вразливості людей, яким потрібні додаткова підтримка й турбота. Водночас це історія не лише про травму, а й про прагнення до самостійності, прийняття та нового початку далеко від дому.
Ще одним учасником конкурсу стала стрічка «Мрія Кіри» режисера Дениса Колеснікова. Її головна героїня шукає дім за межами України та намагається краще зрозуміти себе. Через особисту історію дівчини автори досліджують досвід тисяч українців, які через війну були змушені залишити країну та будувати життя в іншому культурному й соціальному середовищі.
Пошук дому у фільмі постає не лише як питання фізичного місця проживання. Для героїні він пов’язаний із самоідентифікацією, відчуттям належності та спробою визначити, що саме робить людину частиною певної країни, спільноти або родини.
Ігрову програму доповнює фільм «Соліст» режисера Сергія Сторожева. У центрі сюжету — актор Лев, який втрачає роботу після звільнення з провінційного театру. Згодом він погоджується грати пацієнтів психіатричної лікарні, допомагаючи студентам-медикам підготуватися до іспиту.
Незвична робота перетворюється для героя на випробування професійних і моральних меж. Йому доводиться не просто виконувати ролі, а відтворювати поведінку людей із психічними розладами, балансуючи між акторською майстерністю, відповідальністю та ризиком перетворити чужий досвід на виставу.
Документальна частина національного конкурсу значною мірою присвячена війні та її впливу на різні групи українського суспільства. У центрі фільмів опинилися військовослужбовці, добровольці, ветерани, волонтери, цивільні жителі Донбасу, працівники природоохоронних територій і родини, які намагаються зберегти близькість у складних обставинах.
Режисер Роман Крупач у фільмі «Бо козацького роду» розповідає власну історію мобілізації та поранення. Особистий досвід автора стає основою для розмови про шлях цивільної людини до війська, зміну світогляду після участі в бойових діях і життя після отриманої травми.
Такі автобіографічні роботи мають особливу документальну цінність, оскільки дозволяють побачити війну без зовнішнього посередника. Режисер одночасно виступає героєм і спостерігачем, фіксуючи не лише факти своєї служби, а й внутрішні зміни, страхи та спроби осмислити пережите.
Стрічки «Гірник» Миколи Бута та «Рятуй» Алессіо Ск’яцца розповідають про волонтерів, військових і жителів Донбасу. Їхні герої опиняються перед важким вибором — залишитися у своїх містах і селах або евакуюватися, залишивши дім, звичне життя та близьке оточення.
Для багатьох мешканців прифронтових регіонів евакуація не є простим рішенням між безпекою і небезпекою. Вона означає втрату роботи, житла, соціальних зв’язків та впевненості у майбутньому. Документальні фільми показують, наскільки складними можуть бути мотиви людей, які до останнього залишаються неподалік бойових дій.
У програмі також представлена стрічка «Машина часу Майдан», створена Володимиром Тихим і Романом Любим. У центрі сюжету — 21-річний солдат, який із сучасного поля бою переноситься на Майдан. Там він має відшукати поета і солдата, якому судилося загинути через десять років.
Фільм поєднує документальні спостереження з незвичною драматургічною конструкцією, пов’язуючи Революцію гідності із сучасною російсько-українською війною. Історія демонструє наступність подій і поколінь, для яких боротьба за свободу України стала визначальною частиною життя.
Режисерка Юлія Большинська у фільмі «Театр Ветеранів» показує, як колишні військовослужбовці проходять реабілітацію за допомогою театрального мистецтва. Робота над ролями, виступи та взаємодія з іншими учасниками допомагають ветеранам говорити про травматичний досвід і поступово повертатися до цивільного життя.
Театр у цьому випадку стає не лише культурною практикою, а й простором відновлення. Через сцену ветерани можуть повторно проживати складні емоції, відновлювати комунікацію з людьми та формувати нову спільноту після завершення служби або повернення з фронту.
У стрічці Марини Нікольчевої «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим» ідеться про стосунки пари, яка намагається зберегти близькість під час війни. Постійна небезпека, розлука, тривога та невизначеність випробовують навіть міцні зв’язки, змушуючи людей заново вчитися підтримувати одне одного.
Роман Островський у фільмі «Летять хмари з великою швидкістю» поєднує три історії. Перша розповідає про чоловіка, який втратив родину внаслідок авіаудару по Бородянці. Друга присвячена жінці, яка назавжди залишає свій дім у Бахмуті. Третя — пораненому українському військовому, який помирає дорогою до лікарні.
Через три різні долі автор показує війну як низку особистих катастроф, кожна з яких має власні обставини, але водночас стає частиною спільного національного досвіду. Фільм зосереджується на людях, чиє життя було остаточно розділене на періоди до і після російського вторгнення.
Документальна картина «Тиша лиманів» Володимира Бакуми розповідає про команду Національного природного парку «Тузлівські лимани». Його працівники документують воєнні злочини проти довкілля, спостерігають за наслідками бойових дій і намагаються рятувати тварин.
Фільм розширює розуміння шкоди, якої Росія завдає Україні. Крім людських втрат і руйнування міст, війна знищує природні території, забруднює землю та воду, порушує середовища існування тварин і створює довгострокові екологічні загрози.
У фільмі «To Die To Live» режисерки Юлії Гонтарук представлені історії трьох українських добровольців, які воюють із 2024 року. Служба назавжди змінює їхнє ставлення до життя, смерті, побратимства та власного майбутнього.
Національна конкурсна програма Одеського кінофестивалю демонструє, що війна залишається центральною темою українського кіно, однак режисери розглядають її з дуже різних перспектив. Вони говорять не лише про фронт, а й про життя переселенців, ветеранів, родин, митців, природоохоронців і мешканців прифронтових територій.
Представлені картини фіксують події, які вже стали частиною сучасної історії України, та водночас намагаються осмислити їхні наслідки. Через ігрові сюжети й документальні свідчення автори порушують питання пам’яті, відповідальності, повернення до мирного життя та майбутнього країни після війни.
