Латвійський павільйон Венеційської бієнале розпочав онлайн-протест проти участі Росії у виставці. Команда павільйону заявила, що сама присутність РФ на одній із найважливіших мистецьких подій світу є не нейтральним культурним фактом, а політичним жестом, який може працювати на нормалізацію держави-агресора. Для Латвії участь у бієнале стала не лише можливістю представити власний мистецький проєкт, а й майданчиком для відкритого протесту проти повернення Росії у міжнародний культурний простір на тлі війни проти України.
Представники латвійського павільйону наголошують, що участь Росії у Венеційській бієнале створює небезпечне враження, ніби держава, яка веде війну, руйнує українські міста, вбиває цивільних і знищує культурну спадщину, може й надалі залишатися звичайним учасником глобального мистецького діалогу. Саме проти цього спрямована їхня кампанія. Її головний сенс полягає не в тому, щоб заперечити саме право мистецтва на існування, а в тому, щоб поставити питання: чи може держава-агресор користуватися культурою як способом повернення до міжнародної легітимності.
У межах протесту команда латвійського павільйону закликала користувачів публікувати дописи з хештегом «Смерть у Венеції». Ця формула звучить різко, але саме така різкість і є частиною задуму. Вона апелює до того, що за фасадом великої мистецької події стоїть реальність війни, смертей і руйнувань. Коли у павільйонах говорять про творчість, форму, колір, пам’ять і свободу, поруч із цим не можна ігнорувати те, що російська держава продовжує вести агресивну війну проти України. Латвійський протест нагадує: у сучасному світі культурна присутність не є політично порожньою.
Окремим символом кампанії стало зображення, створене художником Крішом Салманісом. На ньому морський мотив Венеції поєднується з вежею Кремля, а червоний колір, який використовується в айдентиці бієнале, набуває іншого значення — він нагадує про кров. Таке візуальне рішення працює як стислий політичний плакат. Воно не потребує довгих пояснень: Венеція, міжнародна культурна сцена, російська імперська символіка і кров війни зібрані в одному образі. Саме через такі символи мистецький протест стає зрозумілим не лише професійній аудиторії, а й широкій публіці.
Команда павільйону також запропонувала друкувати це зображення на одязі. Це перетворює протест із заяви в соцмережах на видиму публічну дію. Людина, яка приходить на виставку або з’являється в міському просторі з таким принтом, стає носієм політичного меседжу. У контексті Венеційської бієнале це особливо важливо, адже сама подія побудована на видимості: павільйони, відкриття, професійні зустрічі, фото, медіа, критики, куратори, дипломатичні делегації. Латвійська кампанія використовує цю логіку видимості, щоб не дозволити скандалу навколо Росії зникнути за офіційними формулюваннями про мистецтво і свободу.
Латвія також заявила, що бойкотуватиме відкриття виставки 9 травня, якщо Росія залишиться серед учасників. Дата має додаткове символічне навантаження, адже для Росії 9 травня давно перетворене на один із головних елементів державної пропаганди, мілітаристського культу та виправдання імперської політики. Тому участь РФ у мистецькій події саме в цей період сприймається особливо чутливо. Для країн Балтії, які мають власний історичний досвід радянської окупації, російська культурна присутність не є абстрактною темою. Вона прямо пов’язана з пам’яттю про колоніальне насильство, репресії та сучасні загрози безпеці.
До критики участі Росії долучилися й інші країни, зокрема Фінляндія, яка пригрозила обмежити свою участь. Це свідчить, що протест не є ізольованим жестом однієї команди. Навколо Венеційської бієнале формується ширша коаліція тих, хто вважає, що міжнародні культурні інституції не можуть діяти так, ніби війна Росії проти України є зовнішнім фоном, який не впливає на правила участі. Для європейських країн, особливо тих, які географічно та історично добре розуміють російську загрозу, питання культурної легітимізації Москви є частиною безпекової дискусії.
Скандал навколо бієнале посилився після відставки міжнародного журі. Його члени раніше заявляли, що не розглядатимуть для нагород павільйони країн, чиї політичні лідери звинувачуються у воєнних злочинах. Така позиція стала важливим прецедентом: експерти фактично відмовилися брати участь у процедурі, яка могла б надати символічне визнання представництвам держав, пов’язаних із тяжкими міжнародними звинуваченнями. Це змістило дискусію з площини «можна чи не можна показувати мистецтво» у площину відповідальності інституцій.
Компромісом стала участь Росії у скороченому форматі. Її павільйон має працювати лише під час прев’ю з 5 до 8 травня для професійної аудиторії, після чого буде закритий. Надалі відвідувачам показуватимуть лише відеодокументацію проєкту. На перший погляд, це виглядає як спроба знизити напругу і не допустити повноцінної присутності РФ на виставці. Але для критиків навіть такий формат залишається проблемним, адже сам факт допуску Росії означає, що її не було повністю виключено з міжнародного мистецького майданчика.
Саме тут і виникає ключовий конфлікт. Організатори великих культурних подій часто посилаються на принципи відкритості, інклюзивності та свободи творчості. Але ці принципи стають суперечливими, коли йдеться про державу, яка використовує культуру як інструмент м’якої сили, а паралельно веде війну, знищує чужі міста й намагається стерти чужу ідентичність. Для України ця дилема не теоретична. Росія не просто атакує військову інфраструктуру — вона руйнує театри, музеї, бібліотеки, історичні будівлі, архіви, пам’ятки та культурні центри. Тому присутність російського павільйону на бієнале не може сприйматися як звичайна участь у мистецькому процесі.
Україна раніше звернулася до Італії з проханням не видавати візи російським учасникам. Такий крок також вписується у ширшу логіку культурної ізоляції держави-агресора. Йдеться не про заборону окремим людям мати погляди або створювати мистецтво, а про недопущення офіційного чи напівофіційного представництва Росії на престижних міжнародних майданчиках. Після початку повномасштабного вторгнення саме культурні платформи неодноразово ставали для РФ способом демонструвати, що вона нібито залишається частиною «нормального» світу, попри війну та злочини.
Латвійський протест важливий і тому, що він показує солідарність із Україною не лише на рівні урядових заяв, а й на рівні культурної спільноти. У Європі боротьба з російською агресією відбувається не тільки через санкції, зброю, дипломатію чи фінансову допомогу. Вона триває також у сфері символів, репутації, міжнародних подій і права на присутність. Якщо Росія отримує можливість виступати на престижній мистецькій сцені без належного контексту, це послаблює відчуття її ізоляції. Якщо ж навколо такої участі виникає протест, публічний тиск і бойкот, це демонструє, що нормалізація не відбулася.
Для самої Венеційської бієнале ситуація стала серйозним випробуванням. Інституція, яка позиціонує себе як простір творчої свободи, опинилася перед питанням, чи може свобода бути відірваною від відповідальності. У мирний час така дискусія могла б залишатися академічною. Але під час війни, коли Росія продовжує атакувати Україну, будь-яке рішення щодо її участі набуває політичного змісту. Навіть спроба нейтралітету стає позицією, бо вона визначає, кого допускають до сцени, хто отримує видимість і хто може говорити від імені своєї держави.
Латвійська кампанія «Смерть у Венеції» стала прикладом того, як мистецький протест може працювати всередині самої мистецької системи. Вона не відмовляється від мови образів, символів і публічного жесту, але спрямовує їх проти політики нормалізації агресора. Це важливий сигнал і для інших культурних інституцій: участь у міжнародних подіях не може розглядатися окремо від війни, окупації та руйнування культурної спадщини. Якщо мистецтво говорить про людський досвід, воно не має права мовчати про насильство, яке цей досвід знищує.
У підсумку скандал навколо російського павільйону у Венеції став більше ніж суперечкою про одну виставку. Він показав, що культурний фронт залишається важливою частиною міжнародної реакції на війну. Для України це питання справедливості й пам’яті, для Латвії та інших країн — питання безпеки, історичного досвіду і принциповості. А для самої Бієнале — тест на здатність не ховатися за абстрактними словами про свободу, коли поруч стоїть держава, яка перетворила культуру на інструмент прикриття агресії.
